Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

А потім це сталося. Чому ти не попередила мене? Про таке ми, крихітко, не домовлялися. Довелося зробити аборт.

Хоча я організував усе на найвищому рівні, в процесі виникли ускладнення. Я зробив усе, що залежало від мене. Зрештою, сама винна. Я мало не втратив її.

Інтуїція схильна помилятися, жіноча — не виняток. Кілька разів вона зривалася, проте невдовзі все втряслося. Життя повернулося в наїжджену колію. Ми здолали це. Дівчинка виявилася хороброю.

А невдовзі мені довелося зникнути. Так було краще для неї, для мене — для нас обох. Я не прийшов ні вночі, ні наступного дня. І не встиг попередити її — я ще не знав, що доведеться затриматися на довше, ніж думалося. Принаймні, її ніхто не чіпатиме. Вона не заслуговувала на приниження. Це було б несправедливо.

До неї так нічого і не дійшло. Скільки разів я відчував спокусу надіслати їй вісточку! Якби я зробив це, мене б уже давно не було.

Час спливає швидше, ніж нам здається. Того разу, як усі попередні, я повернувся. Атож, я повернувся. Звиняй, крихітко, що не зміг раніше. Так було треба. Повір, я постійно думав про тебе. Головне — що я тут.

Лише от... я не застав її. Я уявляв собі це дещо інакше. Прокручував чимало варіантів нашої зустрічі. Трохи хвилювався.

Що ж — я прорахувався. З чоловіками все більш-менш зрозуміло, жінки в цьому плані складніші. А може, це вона в мене така?

Я зайшов у квартиру, де пахло нею, нашою близькістю, наче мене не було кілька годин.

— Агов, крихітко, я вже тут!

Вона не озвалася. Я потрактував це за гру. Ось зараз вийде зі сховку, і все стане на свої місця.

Я чекав, а вона не виходила. Гра починала набридати. Я уявляв усе трохи по-іншому.

— Досить уже. Виходь.

Крихітка покинула мене, замкнувши в оселі нашу любов. Я опустився на стілець і сидів. Я все ще сподівався, що з хвилини на хвилину вона повернеться.

Я відсунув штору. Надто багато всього, чому належало дати раду, назбиралося за час моєї відсутності. Що ж, я готовий.

Ми ще обовʼязково зустрінемося. Шляхи рано чи пізно знову перетинаються. На все свій час, хай-но лише розгребу завали.

Я не з тих, хто опускатиме руки. Я часто думав про неї, однак не давав хандрі заволодіти мною. Я розклав усе на полички, згідно з пріоритетами.

Дурість старого, який деревʼянкою втовкмачував абстрактну чесність замість навчити жити, давно вивітрилася. Старий забрав деревʼянку з собою — в надії довчити мене з могили, чого не навчив за життя. І нагороди. Вони там, із ним. Якщо там щось є, він марширує на парадах разом з іншими такими, як сам, небіжчиками. Його тримав великий обман, він сам тримався за нього. Він дав зробити з себе опудало. Щоправда, там немає старої, яка доглядала б його. І мене, щоб зігнати на нас обох злість. Мене там ще довгенько не буде.

Все починається і закінчується тут. Решта — боягузливий самообман. Якби там щось було, я не провтикав би свої кучеряві роки.

Якби там щось було, бомби не шматували б людей на гівно.

Якби там щось було, старий не позбувся б ноги, а жив би в своє задоволення, він мав потенціал — на довоєнній фотці, де він — молодий пацан, це відразу помітно. Він так і не впорався з тим, що з ним зроблено. Розраховував на щось краще, а впіймав великого облизня. Мені шкода його. Якоюсь мірою я його син.

Ми могли б загнати його ордени і медалі, підзаробивши на них. Хоча стара не наймала оркестрів, похорон старого щось коштував. «Просурми, — попросила вона, — просурми». Старий заповів, щоб це сталось на цвинтарі. Щоб це зробив я над його могилою. Я просурмив. Нестерпне квиління розірвало навколишню тишу. Стара поклала сурму на розпушену землю, обвʼязавши поминальною стрічкою, — для кожного, хто забажає вшанувати її чоловіка.

Старому нагороди і так не потрібні. Проте я не сказав цього. Костюм стара довго і нудно відпарювала, водячи праскою по мокрій ошматині, яку раз у раз змочувала, прикладала вище і прасувала далі. Ця абсолютно безглузда затія тримала стару, наповнюючи порожнечу, в якій вона раптом опинилася, механічними рухами. Старий лежав у труні, як нова копійка. Стара могла б відкрити кабінет воскових фігур. Про старого вона дбала до останнього.

Я не хотів памʼятати старого потворним калікою, який вимахує перед нами протезом. Я хотів бачити його повносправним, яким ніколи не знав. Він мав право на такий образ себе — бодай після смерті. Мені хотілось запамʼятати його саме таким. Старій теж. Стара мовби вдруге вийшла за нього заміж — цього разу за такого, який не принижуватиме і не ображатиме. Їй мовби нарешті всміхнулося щастя. Нахилившись, вона щось прошепотіла до нього, наче він міг почути її. Старий, звісно, нічого не відповів, так було навіть краще.

Не вірилося, що це той самий, який лупцював мене. Хто така людина? Купка лайна, що уявила себе чимось великим. Проти природи, дитинко, не попреш.

Якби там щось було, одні не мотлошили б інших, стара жила би з моїм справжнім батьком. Ми мешкали б у будинку, на порозі якого все сталося, і він не освятив би його власною кровʼю. Все дуже просто.

Хай подивлюся хоч на одного мерця, який вибрався б з домовини. Гола земля, яку ми удобримо, — все, на що можна сподіватися. В цьому бодай якийсь сенс. Зіпнеться травинка — ти вже не прожив марно.

Я був надто зелений і взяв провину на себе. Я вважав їх моїми друзями, мені не хотілось здаватися слабаком.

Вони валили все на мене, а я гадав, що так має бути; що це частина гри — нашої крутезної змови проти решти світу; трюк, необхідний, щоб у самому кінці вийти сухим з води. Я тримався за це рік, другий, третій, намагаючись обміркувати, що і як. На четвертий раптом збагнув, як дешево дав пошити себе в дурні. Все геніальне просте. Прозріння — колись воно мусить настати.

Від осяяння, що мудакам, які врятувались моїм коштом, щиро начхати на мене, я знесамовитів. Воно раптом вибухнуло в мені. Кинуло на двері, змусило грюкати — тупо, одуріло, щосили, доки заскрипіло віконце і камера раптом відімкнулася.

Притомність поверталась до мене повільно. Памʼять — це така штука; я вхопився за неї і більше не відпускав. Не дати забути. Я не маю права на забуття. Будь-що вийти звідти. Я житиму. Житиму. Я повторював це, як мантру.