Читати книгу - "Лабіринт Мінотавра, Олександр Павлович Бердник"

Гасне довгий літній день. Повзуть сутінки. Знову човен на воді, прудка течія підхоплює хистку посудину, виносить на широке річище. Інколи помічає Зореслав у нічних сутінках постаті рибалок, невідомих людей, чує гомін, бачить тремтливі вогні. Старанно обходить, обминає хлопець зустрічних не тому, що страхається, а щоб зайвий раз не потрапити в несподівану пастку.

Безвітряні дні, зоряні ночі минають. Розпечене сонцем дивоколо гнівається, котить у високості грозові хмари. Запрягає Перун вогняних коней, скаче шаленим галопом понад світом, пускає сліпучі стріли у невидиму ціль, а луна від копит чаклунського коня котиться поміж захмарними горами у далечінь.

Великі краплі дощу дзвінко клюють плесо ріки. Юнак поспішає витягти човна на луг, перевернути його і заховатися під днищем. Вчасно! З неба рушиться стіна води. Словута пінисто надимає груди, все довкола пропадає в темно-сірій імлі, помережаній синіми блискавицями.

Гроза минає, несе тривожну вагітність далі й далі, над лісами, полями і степами, а Зореслав знову рушає в путь, п’ючи повними грудьми освіжене блискавицями повітря, настояне на квітах і травах словутинських лук.

Нижчали крутоярні гори. Щезали ліси. На березі частіше з’являлися валуни, кам’яні громаддя. Словута повужчав, помчав потужні води стрімкіше, шаленіше. Тривога закралася в юнакове серце: недалеко пороги, треба остерегтися…

Тепер він вже не пливе ночами, щоб не наскочити на підводний камінь. Встає на світанні, править човен попід берегами, насторожено вдивляючись у дикі кручі, порослі густотрав’ям. В палючому небі кружляють степові орли, інколи понад берегом пробігають табуни диких коней і оленів. І знову спокій, тривога і шаленість річкового плину.

В кінці липня надвечір два довгі дуби метнулися найвперейми Зореславові, на них видно було з десятеро людей, одягнутих у волохаті вовняні безрукавки, з луками в руках. Напасники люто репетували, погрожували, замикаючи юнака в кільце. Він став гребти до густих очеретів, пригинаючись до днища човника, щоб, бува, яка стріла не зачепила. Та лихо не забарилося! Зламалося весло, човник наскочив на камінь і перевернувся. Переслідувачі радісно загаласували. Зореслав, не вагаючись, пірнув у прохолодний плин, попід водою поплив до берега. Він робив це незгірше від риби. Виринувши між густим ситником, юнак обережно визирнув. Напасники крутилися біля каменя, де він перевернувся, витягали нужденні пожитки з води, про щось жваво гомоніли.

«Добре, що батьківський меч при мені, — подумав Зореслав, — буде чим оборонитися…»

Він побрів до берега, розгортаючи пружні стебла очерету. Ступав обережно, щоб не хлюпати. Вибравшись на сухе, причаївся між кам’яним громаддям. Скелі, нагріті сонцем за довгий день, дихали теплом. Зореслав роздягнувся, викрутив мокре шмаття, розвішав на камені. Над світом спадала ніч, запалювала барвисті зорі. Зореслав тремтів від прохолоди чи, може, від хвилювання, дивився у дивоколо, міркуючи над тим, куди йому далі йти. Він виплив на правобережжя, треба триматися Словути, вже десь неподалік має бути вільна твердиня. Аби лише побачити якогось лицаря, котрий вкаже шлях…

Ще два дні прокрадався юнак поміж бур’янами та чагарями до полудня. Нічого не їв, лише інколи пив воду річкову та смоктав солодкий корінь чар-зілля.

Шлях йому перепинила вузька глибока протока. На тім боці кучерявилися пишні верби, за ними чорно-зеленою стіною стояли стовічні дуби. Юнак, повагавшись, вирішив дістатися туди. Там, на острові, має бути багато пташиних гнізд, можна розшукати яйця, спіймати риби попід кущами — окунів, сомів, миньків, а то й ляща. Цього Зореслав навчений ще змалку.

Перепливши, хлопець обережно пройшов понад берегом піщаною косою, минув вербовий гай і зненацька сахнувся назад. Та було пізно! На нього налетів вершник, почулося іржання коня, в повітрі синьою блискавицею заіскрився меч. Юнак притулився спиною до дуба, оголив батьківську крицю, збираючись дорого віддати своє життя. Проте вершник не нападав, між чорними вусами заблищали зуби, він усміхнувся, а в ясно-карих очах промайнула цікавість.

— Хто будеш?

— Яровит, — гордо відповів Зореслав.

— Куди прямуєш?

— Шукаю вільну твердиню. Коли ти ворог — бий одразу. Бо живим не дамся.

— Славно, славно! — загукав вершник, ховаючи меча до піхов. — Дай руку, юначе, сідай позад мене на коня. Доля привела тебе туди, куди ти прагнув. Я чатовий вільної твердині. Завтра мій чура поведе тебе до старших. Та не бійся, сховай меча. Тут тобі ніхто не заподіє зла…

Віковий ліс, непролазні хащі на островах, помережаних словутинськими протоками. Хто не відає потаємних стежок, той не знайде шляху до лицарської твердині. Скелястий вигорбень оточено подвійним валом: один з каменю, другий — з товстелезних дубових паль. А далі — майдан, і довкола нього просторі затишні землянки. Посередині майдану височить високий бовван Яр-Дива: такого ще не видів Зореслав у яровитському краю. Має він два чоловічих лиця, два жіночих, а над головою — золота куля Дажбога-сонця. Трохи нижче — люди, взявшись за руки, завмерли в танці, а ще нижче — коні, корови, леви, олені, летючі птахи, а вже зовсім біля підніжжя — змії, риби й черепахи. І все те опирається на потужне коріння дерева, обвитого пишним листям. Гарно, дуже гарно вирізьблено постать Яр-Дива — Світовида, але не відає Зореслав, що означають такі втаємничені образи.

Юнака привели до землянки, там він дві доби спочивав, прокидаючись, млів од нетерплячки, коли ж настане зустріч з Яроганом — ведуном лицарським. Вдень його запрошували до спільного обіду: на столах під крислатими вербами парували шматки вареної та печеної риби, духовито пахтіли житні коржі, бурштиново іскрився мед в щільниках. Лицарі мовчки їли, доброзичливо поглядаючи на юнака, проте не розпитували нічого. Мовчки розходилися, кожен в своїй справі. Вдень майдан завмирав. Десь над берегами чувся гомін, іржання коней, долинали веселі перестуки молотів з кузні, над чагарями де-не-де курилися дими.

Надвечір третього дня юнака покликали до Ярогана. Ведун мешкав у землянці над потоком, біля входу до житла лежав здоровенний білий