Читати книгу - "Кінець Жовтого дива"

Мати (повільно приходний до тями). О боже, як ви мене злякали… Спершу зраділа була: обличчя ваше сяє, суюнчі, а тут на тобі — нестача.

Батько (з погрозою). Отепер я, здається, поговорю з цим міліціонером, такого жару всиплю, що знатиме.

Мати. Так йому й треба! І начальству скажіть, бо ж диви — ходять усякі тут!..

Батько. А Хасана-пекаря… З ним у мене ще буде розмова! Хай знає, як на чесних людей писати наклепи.

Мати. І правильно вчините. І від мене йому кілька слів перекажіть.

Батько. Перекажу. Усім перекажу!

Мати. Піду, розраджу доню. Схудла, сердешна моя, о запали, не їсть, не п'є, так мучиться, наче хвороба невиліковна їй сталася.

Батько. Йди, мамочко, йди.

Так, тут мені ще облогу треба буде пережити. Але подумаємо, що з цього вийде. Головне — не занепадати духом. Хм, чотирикімнатний будинок, меблі непогані, але скромні… А о і Фаріда! Ох, бідолажечка, лежить на ліжку, кволо розкинувши руки. Вигляд має гірший, аніж мама змалювала.

Фаріда (кволо). Мамо!

Мати. Я тут, моя донечко. Тобі треба чогось? Чи ти злякалася чогось?

Фаріда. Ні.

Мати. Не спала ще температура?

Фаріда. Я не хвора, мамочко.

Мати. Не треба так, донечко. Лежи, лежи. Я ж бачу, що тобі негаразд. Материне серце не одуриш. А нам же радіти треба: тато перевірив усі свої документи і виявив усього лиш три карбованці нестачі.

Фаріда. Ні, мамо. За тата я не боялася. Знаю, що він карбованця не візьме. У мене… я… я хотіла сказати вам про інше.

Мати. Кажи, донечко.

Фаріда. Скажу, якщо ви мені вибачите…

Мати. Вай, донечко, за що я маю тобі вибачати, головне — щоб ти видужала.

Фаріда. Я тата боюсь…

Мати. Та чого ж, дурненька, чого ж ти мусиш його боятися?

Фаріда. Мамо, мамочко моя милесенька…

І тут Фаріда пригорнулася до матері, гірко заплакала. Мамочка обняла свою доньку і теж у реви. Ну викапана ж моя мама. Тоді взяла в долоні кругленьке Фарідине личко і поцілувала в лоб.

— Либонь, закохалась, моя дурненька?

— Мамочко…

— Маленька ти моя! Закохалася — радіти треба, а не плакати. Адже любов оселяється тільки в чистих серцях!

— Але я соромлюся тата.

— Не соромся, і тато твій був закоханий, і я. Знаємо, що це таке. У коханні краса усього світу, донечко, запам'ятай. Скажи мені, хто цей щасливий хлопець, що скорив твоє серце?

— Не можу сказати, мамочко.

— Кому ж це ти скажеш, доню, як не мені?

Фаріда вислизнула з материних обіймів, вихопила з-під подушки мою фотокарточку й подала мамі. Теща взяла карточку, глянула на неї — і скрикнула, наче ненароком схопила жарину: «Ой боже ж ти мій, та це ж той міліціонер!» — і відкинула мій портрет.

Фаріда, як я й сподівався, чекала саме такої реакції. Вона мовчки стерпіла перший спалах материнського гніву, потім почала говорити, низько опустивши палаюче обличчя. Розказала, як ми зустрілися в лікарні, про пельмені, про розмову в міліції, про те, як я топтався біля їхньої хвіртки, потім про те, що вона сказала мені в саду за кінотеатром «Марс». Теща ніби трохи пом'якшала, але я все одно з нетерпінням чекав її першої фрази.

— Але ж хлопець він загалом непоганий! — сказала вона раптом, помовчавши мить. — І з себе непоганий, ставний. І очі оно, диви, усміхнені…

— Він, мамо, веселий… Такий дотепник! — просяяла Фаріда.

І голос її одразу зробився дзвінкий, веселий, як срібний дзвіночок. Тоді теща перекинула фотокартку й глянула на те, що я написав там. Я робив цей надпис нашвидкуруч, тому добре не пам'ятаю, що надряпав. Обережно зазирнув через тещине плече. «Фарідахон — дівчині, яка робить неболючі уколи, на пам'ять від Хашимджана, того, що не їсть, а ковтає пельмені». Оце так написав, гуморист нещасний.

Теща вибігла на веранду, схвильовано закричала:

— Тату, таточку, мерщій-но сюди, сюди! Тут таке робиться!

Тесть, із кліткою в руці, непоспіхом увійшов.

— Тепер суюнчі з вас належить, таточку! Ставте швидше могорич!

Тесть повільно кинув у клітку птахові черв'яка.

— Та що там у вас сталося? Кричиш, наче світ перевернувся.

— Ні, ви давайте спершу суюнчі! — вела своє теща. Але ж тут-таки не витримала і з швидкістю кулемета переказала чоловікові все, що чула від доньки. Навіть трошечки перебільшила, потім тицьнула йому мій портрет. Тесть опустив окуляри з лоба на очі, подивився на фотографію, тоді кілька разів перечитав надпис на звороті.

— А що це означає — «ковтає пельмені»?

— Це він жартома написав, — пояснила теща. — Але взагалі він, виявляється, любить пельмені.

— Тож це він, цей хлопець, і є Кузиєв? — промовив мій тесть замислено й пильно подивився на моє фото. — Ім'я його, можна сказати, зараз гримить, саме в начальство виходить… Ну, стара, скажу тобі, непоганий смак у твоєї доньки, дуже непоганий… — Тесть і теща якийсь час мовчки дивилися одне на одного, потім зареготали на все горло, б'ючи себе руками по стегнах.

— Ой, ой, тримайте мене, бо впаду! — сміялась теща.

— О-хо-хо, не згірш за Насреддіна-афанді ми сплохували, мати! — вторив їй тесть. До них приєдналися всі птахи, що сиділи в клітках у дворі. Радості було — ні пером описати, ні словами сказати!..

Після