Читати книгу - "Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1"

Юліан Радзикевич. Полковник Данило Нечай. Частина перша.

У Мурахві

До Мурахви, містечка над річкою цієї самої назви, наближався невеликий гурт вершників. Попереду їхав молодий козак, високий, широкоплечий. Над яром стримав буйного коня й бистро розглянувся доокола. Хвилину погляд його сірих очей спочив на нужденному містечку, що розсипалось на дні яру.

— А тепер, Дрозде?.. — звернувся до їздця за собою.

— На ринок, до господи Шльоми.

— Гаразд. Їдьмо!

І став з’їздити по крутій, болотнистій доріжці, що вела попри кріпкі оборонні мури старовинного манастиря. Незабаром в’їхали в грузьке болото містечка й задержалися перед господою. Козак зіскочив із коня й повернувся до своїх товаришів рішуче, владно:

— Коні примістити під дахом і дати їсти! На місто не відходити! Бути напоготові!

Господа жида Шльоми в Мурахві була простора. Задержувалася тут приїжджа шляхта, що мала свої окремі столи й кімнати на нічліг, заходили сюди й багатші міщани та несміливі, застрашені попи й диякони; попивала тут мед та пиво й знатніша козацька старшина.

Козак відхилив двері і став на порозі заїзду. В першій хвилині не доглянув нікого, бо сумерк, що стелився вже надворі, тут у кімнаті розгорнувся широко. Малі віконця з натягненою оболонкою не пропускали тепер ніякого світла. На комині ліниво горіли великі колоди; при шинквасі прикро коптів лойовий недогарок. Три великі столи й довгі лави виповняли кімнату. При шинквасі стояв брудний жид. У куті кімнати заворушилась якась постать і по хвилині підійшла до козака.

— Чолом тобі, пане Нечаю!

Тінь невдоволення перебігла по обличчі Нечая.

— Ну, годі! — сказав, глянувши в напрямі жида.

— Ти звідки? — запитав, стишуючи голос.

— Від батька.

— Гаразд!.. Гей, ти, як тебе там звати? — звернувся до жида. — Маєш кімнату?

— І в Барі, ваша милосте, ліпшої не дістав би.

— То веди!.. Ага, тут. Добре. Залиши світло й принеси нам доброго меду та й щось з’їсти. Там є зі мною люди з кіньми. Дай їм, чого схочуть. Ось завдаток.

— Спаси-біг, вельможний пане. Не так, ваша милосте, як...

— Іди вже, йди. Потурбуйся, чим треба. Як будеш потрібний, покличу.

Жид вийшов. Нечай замкнув за ним двері.

— Недобре сталося, що ти назвав мене при ньому.

— Провинивсь, пане Нечаю.

— Хто ти? Чи не Корнієнко?

— Корнієнко. Осавул черкаського реєстрового, що тепер при гетьмані Хмельницькім.

— Ви були на Січі?

— Так. Комісар пішов до Дніпра воду пити та з ним іще кількох. Ми пристали до гетьмана.

— То гетьман прислав тебе сюди?

— Так. Я в об’їзді. Маю листи. Гетьман казав поспішати й невідмінно доручити тобі листа, пане Нечаю.

Говорячи, Корнієнко нишпорив у своєму поясі та вкінці добув обережно листа й подав Нечаєві. Цей нетерпляче розірвав воскову печать із гербом Хмельницького “Абданк”, приблизився до каганця і став читати.

Хмельницький писав:

“Мені вельце милий і дорогий пане Нечаю. З ласки Божої і милости Його премогутньої та й зацним людям дякуючи, що не забули про мене в потребі находячогося, вдалося мені з неволі, у пана хорунжого Конецпольського будучи, видістатися і щасливо на Січ Запорозьку, де мене, як друга старого, військо запорозьке хоробре прийняло, дістатися. Багато мені тут о вчинках твоїх, пане Нечаю, мій друже і брате, виправовали, не забувши про піхоту пана гетьмана польного і про сотні козацькі пана Сєнявського доложили, за що для тебе всі ті, кому лежить на душі добро війська козацького низового і віри святої благочестивої та нашого православного народу, дозгонну вдячність мати повинні. Такою бо вже дорогою наші справи пішли, що без війни обійтися не може. Тому, що військо козацьке на Січі находячеся, мене, твого давнього товариша й комілітона, своїм старшим обібрати схотіло, гетьманську мені віддаючи булаву, наказую тобі, наш вельми милий пане Нечаю, полковнику брацлавський, не мешкаючи, чимдуж на Січ прибути, чим найбільше зі собою охочих кінних і піших приводячи. Божій опіці тебе позіставляємо та й у себе очікуємо.

Богдан Хмельницький, старший Війська Запорозького.

P.S. Зайшли до нас чутки певні й потверджені, що обидва гетьмани всі війська, які в Україні зимували, к Черкасам справити наказали, проти нас їх готуючи, що тобі до відома подаємо, щоб ти на них по дорозі не наткнувся і кривди від них якої не мав”.

Прочитавши листа, ще раз перебіг його очима, потім старанно склав його, сховав за пояс і підвівся з лавки. Думки, наче леза, блискали і схрещувалися: “без війни обійтися не може... сотні пана Сєнявського... що прийшло те нове, велике, незнане, про яке думав, полковник брацлавський...” Нечай стягнув брови. Відчув, мріяв, снив, про які довгі години говорив із тим же Хмельницьким, що його тепер обрали на гетьмана, з Богуном, Виговським, Вешняком та з багатьома іншими, які жили з козацтвом і для козацтва. Захоплений думками, забув про Корнієнка і тільки, коли той відізвався, він повернувся до дійсности.

— Ще трохи, пане Нечаю, і листа був би я втратив по дорозі.

— Як то? Чому?

— За Гуманню наскочила на нас ватага. Вночі. Двох моїх убили. Мене й інших піймали. Шукали за листом, вичитували, погрожували, що вб’ють. Були б і вбили, коли б не Ганжа. В саму пору прибув — дай йому, Боже, здоров’я — та розігнав опришків.

— Хто це міг бути?

— Не знаю, бо нікого не вдалося спіймати. Але не поляки.

— Наші?

— Так і виходить.

— За листом шукали?

— За листом до тебе.

— Звідки ж знали, що ти його везеш?

— Сам про це думав. Не знаю.

— Розповідав кому по дорозі?

— Нікому ні словом.

— Ставав десь довше по дорозі? Пив із кимось у шинку?

Корнієнко гордо підніс голову.

— Мене гетьман післав, а гетьман когонебудь із таким письмом не посилає.

— Правда. Вибачай! Але все ж таки воно дивне. Це був хтось, хто знав, що ти везеш. Більше ніхто тебе не турбував?

Не турбував ніхто. Але двічі в дорозі здавалось мені, що хтось за мною стежить. А втім, може мені тільки так здавалося.

— Може. Ти коли задумуєш вертатися?

— Сьогодні ще. Мені спішно.

— На мене не заждеш? Я зможу рушити лише за кілька днів, бо треба зібрати людей. Вони в мене розміщені по лісах і хуторах.

— Ні, не