Читати книгу - "Кінець Жовтого дива"

— Ну що ви, навпаки, я вам дуже вдячний, — я підхопився з місця. — Якщо ви не проти, проведу вас додому.

— Хашимджане, не забувайте, що я схожий на стриноженого коня: доки ми доб'ємося додому — ого-го скільки часу пройде…

— Та я не поспішаю. Все одно мені немає куди себе подіти.

Я взяв Мамаразика-ака під руку, і ми помаленьку рушили в дорогу. Багато про що переговорили. Про природу злочину і про психологію злочинця. Мамаразик-ака розповів ще, як він кілька років тому їздив у Росію знайомитися з роботою міліції одного міста. Незважаючи на те, що населення в ньому разів у десять більше, фактів злочинності і порушень громадського порядку виявилося в кілька разів менше, ніж у нашому місті. Причина цього, на думку Мамаразика-ака, — давне переконання людей, що злочинець ні за яких обставин не втече від кари, що кожний хуліган і бешкетник одержить відповідну нагороду за свої «геройства». Крім того, порушники навіть більше боялися людського осуду і зневаги, ніж покарання.

— А у нашому місті поки що, — говорив далі Мамаразик-ака, — і злочинець, і хуліган намагаються уникнути кари, сховавшись за спиною інших осіб, впливових і авторитетних, і це їм частенько вдається. Та й людей ми недостатньо виховуємо в дусі розуміння радянської законності. Торік, наприклад, був такий випадок. Шкільний учитель викрив махінації директора. А обмежені люди стали соромити не злочинця, а того, хто його викрив.

«Ей, недотепа, — казали йому, — ну, вкрав чоловік, але ж не з твоєї кишені, а у держави! Держава наша багата — не збідніє. А чоловік він сімейний, має дітей, хто їх годуватиме, якщо його посадять?» І перестали з бідним учителем вітатися, кликати на весілля, похорони… Так, нам ще працювати і працювати, щоб люди наші знали, кого зневажати, піддавати остракізму, а кого підтримувати.

— Це мрія Салімджана-ака…

— Так, Хашимджане, але у нас теж ідеться до того. Повірте, Хашимджане, якщо й далі так піде, то через рік-два… ну гаразд, чого мріяти, поживемо — побачимо; а точніше сказати, попрацюємо — побачимо.

Ну, годі, сказав я сам собі, чому це я ллю сльози, переживаю, не сплю, не їм, коли треба діяти і діяти! Адже навіть у газеті чорним по білому написано: «Щоб досягти своєї мети, людина має до кінця використовувати свої можливості». А хіба в мене немає таких можливостей? Вони у мене є!.. Правду ж я кажу, шапочко моя? Таж тільки-но я надіну тебе, як стану невидимий і зможу завітати до Фаріди хоч на роботу, хоч додому! І не стримаюсь: якщо плаче — витру сльози; якщо сміється, співає і фарбує усьмою очі — далеко заховаю піалу з усьмою, хай пошукає, хай посердиться!

І одразу ж, як на крилах, помчав додому до Фаріди. Обійдеться Адил-нахаба поки що без мого супроводження. Та й взагалі остогид мені цей нещасний Жовтий Див!.. А ще набридло мені гарцювати рачки з кімнати в кімнату, посадивши на спину щонайменше двох малюків сусіда нашого Нігмата-ака, та ще іржати по-конячому. Мало того, що впріти примусять, а ще зсадиш з плечей — реви починаються, не накаталися, бачся.

— Куди це ви проти ночі зібралися? — поцікавилася Фатіма-апа, матінка моїх вершників.

— У лавку сходжу по сідло.

— Вай, навіщо знадобилося вам сідло?

— Щоб вашим джигітам було зручніше їздити на мені, — осміхнувся я.

Наблизившись до Фарідиного дому, я розчинився у повітрі, обережненько ввійшов у хвіртку. При цьому я воздав аллахові приблизно таку «молитву»: «О всемогутній! Хоч ти й високо сидиш і роботи у тебе по горло, і в пеклі, і в раю, але подаруй мені часину, настав свій телескоп сюди, пошли мені більше хоробрості, адже я маю стати в цьому домі улюбленим зятем і чоловіком. Побажай мені успіху!»

Ов-ва, не скажу, що в мого свекра великий двір: три деревця персиків, два кущі винограду. Негусто. Ба, а це що? Хобі Салімджана-ака — квіти, а в мого тестя, як бачу, — птахи.

Скільки тут кліток, скільки пташок: солов'ї, перепели, гірські куріпки, папуги. Е, та не перелічиш, майже всі птахи, які є у світі, крім хіба що ворона й дятла, сидять собі в клітках, співають, свищуть, верещать, стукають… Тут, мабуть, дуже весело жити. А може, пернаті друзі почули, що заявився майбутній зять? Якщо так, то співайте, мої любі, я не заперечую.

Ба, а що у нас там ото у дворі, трохи далі? Невеличка веранда… І на ній сидить, підклавши під себе стареньку курпачу, мій тесть майбутній. Перед ним стара-престара облізла рахівниця, ліворуч височенький стосик документів. На носі блищать окуляри в залізній оправі. Треба, сам собі думаю, познайомитися спершу з господарем. Але він так заглибився в роботу, що соромно перебивати. Ось чай і фруктовий цукор. Тож буде робота і мені…

Тесть нарешті відклав рахівницю, підняв окуляри на лоба й радісно вигукнув:

— Мамо, мамочко, де ти?

Мати. Я осьо, таточку!

Батько. Іди-но сюди, мамочко, мерщій!

Мати (вбігла, захекавшись). Що з вами, таточку? Що сталося?

Батько (підвівшись). З вас могорич, суюнчі[26].

Мати. Задля суюнчі я серце ладна віддати!

Батько (знесилено сівши на місце). Щойно я перевірив документацію комбінату за всі п'ять років, відколи я там працюю. Виявив нестачу…

Мати (вжахнувшись, затулила долонею рота). Ой, що ви кажете?

Батько. Ні більш ні