Читати книгу - "Довге темне передвечір'я душі"

Він розірвав контракт, підкинув його шматки в повітря й спопелив їх поглядом.

— Торе… — сказала Кейт.

— І я виправлю все те, що ти змусив трапитися, щоб я боявся розлютитися. Бідолашна дівчина-реєстраторка з авіакомпанії, яка перетворилася на машину для продажу напоїв. Вжу-ух! Бам! Вона повернулася! Реактивний винищувач, що намагався збити мене, коли я летів до Норвегії! Вжу-ух! Бам! Він повернувся! Бачиш, я знов контролюю себе!

— Який винищувач? — спитала Кейт. — Ти мені про нього не розповідав.

— Він намагався збити мене над Північним морем. Ми з ним билися, я на мить розпалився й… перетворив його на орла, який дошкуляв мені відтоді. Тож тепер усе це виправлено. Не дивись так на мене. Я робив усе, що міг тоді зробити. Я подбав про його дружину, вплинувши на одну з лотерей. Слухай, — сердито додав він, — мені це все було дуже важко. Добре. Що ще?

— Моя настільна лампа, — тихо сказала Кейт.

— І настільна лампа Кейт! Більше вона не буде кошеням! Вжу-ух! Бам! Як Тор сказав — так і буде! Що це було?

Над Лондонським обрієм поширювалося рум'яне світіння.

— Торе, мені здається, що з твоїм батьком щось не так.

— Я дуже на це сподіваюсь! О. Що не так? Батьку? З тобою все гаразд?

— Я був такий дурний, такий нерозумний, — плакав Одін. — Я був такий злий і…

— Так, я теж такої думки, — сказав Тор і присів на краєчку ліжка. — То що ми тепер робитимемо?

— Я не думаю, що зможу прожити без свого льону, без сестри Бейлі та… Це було так довго, а я такий старий. Лай Дак казав, що я мушу вбити тебе, але я… я б радше вбив себе. О, Торе…

— О, — сказав Тор. — Зрозуміло. Що ж. Я не знаю, що тепер робити. Дідько. До дідька все.

— Торе…

— Так, так, що таке?!

— Торе, я знаю, яких заходів треба вжити щодо твого батька й Вудсгеду; це дуже просто, — сказала Кейт.

— Невже? Що саме?

— Я скажу тобі лише за однієї умови.

— Та невже? І що це за умова?

— Ти скажеш мені, скільки в Уельсі каменів.

— Що?! — обурено скрикнув Тор. — Геть від мене! Мова йде про кілька років мого життя!

Кейт знизала плечима.

— Ні, — сказав Тор. — Що завгодно, тільки не це! До того ж, — сумно додав він, — я тобі вже казав.

— Ні, не казав.

— Казав. Я сказав, що збився з рахунку десь у Мід-Ґлеморґані. Ну що мені тоді було робити, наново все починати?! Думай, дівчино, думай!

Тупотячи стежкою по гористій території на східній півночі від Вальгалли — мережею стежок, які, здавалося, вели лише до інших стежок, які потім знову повертали вас до перших стежок, надаючи можливості спробувати ще раз — ішли дві фігури. Одна була великою, дурною, агресивною істотою з зеленими очима та з косою, що висіла в неї на поясі й часто сильно заважала йти. Друга істота була маленькою та шаленою, вона сиділа на спині першої й осатаніло підганяла її, чим теж лише заважала.

Зрештою вони дісталися до довгої низької смердючої будівлі, в яку вони зайшли й нетерпляче почали вимагати коней. Старий головний конюх вийшов до них, упізнав їх і спочатку відмовлявся допомагати їм, бо вже прочув про їхню ганьбу. У повітрі просвистіла коса, і голова конюха здивовано злетіла, а його тіло ображено зробило крок назад, непевно похитнулося, а потім, за відсутності інших вказівок, неквапливо гепнулося вперед. Голова впала в сіно.

Вбивці хутко запрягли у віз двох коней і поторохтіли з конюшні вздовж ширшої дороги, що вела на північ.

Вони швидко здолали приблизно милю; Лай Дак несамовито підганяв коней жорстокими ударами довгого батога. Але через кілька хвилин коні почали сповільнюватися й непевно озиратися. Лай Дак почав бити їх ще сильніше, але вони тривожилися дедалі більше, а потім раптом стали від страху дибки, перевернули віз, пасажири вивалилися на землю й одразу люто схопилися на ноги.

Лай Дак закричав на переляканих коней, а потім краєм ока побачив причину їхнього неспокою.

Це була не дуже страшна річ. Просто великий білий металевий ящик, що лежав догори дриґом на купі мотлоху біля дороги й торохтів.

Коні задкували й намагалися втекти від цієї великої білої торохтівки, але заплуталися у своїх посторонках і тому лише смикалися на місці, панікуючи й вкриваючись піною. Лай Дак швидко збагнув, що якщо не розібратися з тим ящиком, вони не заспокояться.

— Що б це не було, — заверещав він до зеленоокої істоти, — вбий його!

Зеленоокий відстебнув від свого паска косу й поліз на купу мотлоху туди, де торохтів ящик. Він копнув ящик ногою,