Читати книгу - "Життя, Всесвіт і все суще"

Douglas Adams

Life, the Universe and Everything

Путівник по Галактиці для космотуристів – 3

Переклав з англійської Іван Яндола

Життя, Всесвіт і все суще

Для Саллі

Звичний крик жаху сповістив про те, що Артур Дент прокинувся і заново вжахнувся, побачивши, де він опинився.

І справа була не тільки в тому, що в печері було холодно, справа була не тільки в тому, що вона була волога та смердюча. А справа була в тому, що печера була в лондонському районі Айлінгтон і найближчий автобус приїде сюди десь аж через два мільйони років.

Як Артур Дент може підтвердити, час — то таке місце, де дуже легко можна заблукати, а він таки справді заблукав як у запилених згортках часу, так і космосу. Заблукавши в космосі, ти принаймні не сидиш склавши руки.

Внаслідок складного перебігу подій його почергово то лаяли, то ображали, то розкладали на атоми в таких віддалених закутках Галактики, які він навіть не міг собі уявити, тепер він був прикутий до доісторичного періоду, і хоча жилося тут дуже і дуже спокійно, він почувався як на голках.

Ось уже п’ять років його ніхто не розпилював на атоми.

Відтоді, як чотири роки тому він розлучився з Фордом Префектом, він майже нікого не бачив, а тому за весь цей час його ніхто і не ображав.

Хіба що за одним винятком.

Те сталося одного весняного вечора, майже два роки тому.

Він повертався до своєї печери, коли тільки-но посутеніло, і раптом зауважив, що крізь хмари зловісно проблискує якесь сяйво. Він задер голову і став пильно вдивлятися, і в нього зажевріла надія. Рятунок. Вихід. Сподівання людини, яка опинилася на безлюдному острові, — а може, з’явиться корабель.

Поки він спостерігав, поки він видивлявся, весь у здогадах і збуджений, крізь тепле вечірнє повітря тихо без зайвого шуму опускався довгий сріблястий корабель, вистромивши свої довгі опори, мов виконував балетний номер, демонструючи свою технічну досконалість.

Він м’яко торкнувся землі, і приглушене гудіння двигунів зовсім стихло, так ніби їх заколисав вечірній спокій.

Самовисунулася сходня.

З люка вирвався потік світла.

На порозі замаячила висока постать. Вона зійшла вниз по сходні і зупинилася перед Артуром.

— Денте, ти — мерзотник, — сказала вона напрямки.

То був позаземець, явно позаземний зайда: притаманна позаземцям довготелесість, притаманна позаземцям приплющена голова та притаманні позаземцям маленькі прорізи розкосих очей. На ньому були екстравагантні, з золотистими складками, шати з притаманним позаземцям кроєм коміра і з блідою сіро-зеленою шкірою позаземця, що визначається тим особливим глянцевим полиском, якого набуває шкіра більшості сіро-зеленоликих рас, дякуючи лише щоденному масажу та дуже дорогим ґатункам мила.

Артур приголомшено вирячив на нього очі.

Той дивився у відповідь спокійно, не кліпаючи.

Перше відчуття надії та трепету, вмить подавлене подивом, і всі думки разом вступили в битву за право скористатися його голосовими зв’язками.

— Ччм… ? — вирвалося з горла.

— Ал… ме… ух, — додав він до сказаного.

— А… т-т-т… чму… хто? — нарешті спромігся він і впав у повне безслів’я. Це були наслідки того, що з незапам’ятних часів він не мав змоги перекинутися ні з ким навіть словом.

Позаземне створіння злегка примружилося, а потім звірилося з тим, що скидалося на свого роду теку, яку воно тримало в своїй тонкій кістлявій, веретеноподібній руці.

— Артур Дент? — спитало воно. Артур безпорадно закивав.

— Артур Філіп Дент? — уточнила істота, ще й клацнувши зубами.

— Е… є… так… є… є, — підтвердив Артур.

— Ти — мерзотник, — повторив позаземець, — нікчемний жополиз.

— Е…

Істота кивнула в знак підтвердження своїх слів, з позаземною ретельністю поставила щось на зразок «галочки» в своїй теці, живо обернулася і почимчикувала в напрямку свого корабля.

— Е…  — у відчаї випалив Артур. — Е…

— Цим ти мене не переймеш, — різко кинув позаземець. Він покривуляв по сходні до люка і зник у своєму кораблі. Корабель автоматично задраївся задраївся й почав глухо та пульсуюче гудіти.

— Гей, агов! — закричав Артур і неслухняними ногами побіг до корабля.

— Зачекайте хвилинку! — гукнув він. — Та що ж це діється? Гей там! Зачекайте хвилинку!

Корабель піднявся, здавалося, скидаючи на землю свою вагу, так ніби то була єдвабна накидка, і на якусь мить завис у повітрі, а потім якось дивно став устромлятися у вечірнє небо. Він проткнув хмари, на мить їх осяявши, а потім щез, залишивши Артура наодинці з неосяжністю землі, на якій бідолаха пританцьовував свій безпорадний коротенький танок.

— Що? — зарепетував він. — Чому? Навіщо? Агов, ти там? Вернися сюди і повтори.

Він підстрибував і танцював, аж доки йому задрижали і не підломилися коліна, і кричав до тих пір, доки надірвав голос. На все те ніхто не озвався. Нікому було його почути, нікому було до нього озватися словом.

Позаземний корабель уже гримів десь у верхніх шарах атмосфери, прокладаючи собі шлях до страхітливої пустоти, яка розділяє ті порівняно нечисленні матеріальні вкраплення, з яких і складається Всесвіт.

Пасажир корабля, позаземець з дорогим кольором обличчя, відкинувся в єдиному фотелі рубки. Його звали Ой-Чувал Лай-Лантух Без-Гузирний. То був чоловік з чіткою метою в житті. Як він перший відзначив, мета була не такою вже й шляхетною, та все ж то була така-сяка мета і вона принаймні не давала йому скніти вдома.

Це правда, що Ой-Чувал Лай-Лантух Без-Гузирний належав — ні, він і зараз належить — до дуже вузького кола невмирущих жителів Всесвіту.

Більшість з тих, що народжуються безсмертними, інстинктивно знають, як таким безсмертям розпорядитися, та Ой-Чувал — не з їхньої когорти. І, звичайно ж, він став лютою ненавистю ненавидіти те поріддя умиротворених байстрюків.

Безсмертя звалилося на нього як сніг на голову, як наслідок нещасного випадку з безглуздим прискорювачем часток, а ще — рідкого сніданку та пари аптечних гумових напальків. Про подробиці того випадку тут не йдеться, бо ще нікому