Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Том 1"

зими багато хто з низових козаків розійшовся на хутори й урочища, подався на волость. На Січі залишилися найвідчайдушніші, найкращі й безстрашні — еліта низового козацтва. Якщо вони не приймуть Хмельницького з його планами, то, найімовірніше, безжалісно вб’ють. Думки Тимофія порушив кінський тупіт. На обрії з’явився вершник. Він швидко скакав підмерзлою землею і, під’їхавши до Хмельницького, щось йому зашепотів. Той нахмурився і звернувся до козаків, що його супроводжували:

— На Січ нам нині їхати не можна, гетьман Потоцький[54] надіслав до польської залоги наказ схопити мене в дорозі. Тож ми всі можемо потрапити в засідку. Що скажете, браття? Що пропонуєте робити?

Козаки, які супроводжували його, загомоніли, заговорили всі разом.

— Батьку, треба відступити у степи. Ще можна повернути коней і втекти від переслідування, — тихо сказав Тиміш, під’їхавши до батька.

Хмельницький замислився. Про що саме він думав, складно було зрозуміти з його непроникного обличчя.

— Їдемо у степ, — нарешті сказав він.

— А потім? — запитав хтось.

— А потім, мій друже, побачимо. Нині важливіше уникнути зустрічі з поляками, — з легкою усмішкою відповів Богдан.

Невеличкий загін направив своїх коней у безлюдний степ.

— Не подобається це мені, — шепнув Марко Тимофієві. — Далі укритися буде складніше.

Тимофій мовчав. Певний час маленький загін швидко їхав пустельним степом. Але раптом на обрії з’явилися вершники. Тимофій зрозумів, що їх вистежили. Навіть здалеку було видно, що їх переслідують реєстрові козаки Корсунського полку та польські драгуни із залоги, що була розташована в самій Микитинській Січі начебто для посилення охорони перевозу через Дніпро, але насправді для того, щоби наглядати за низовими козаками та більше їх контролювати. Загін поїхав ще швидше, а Тимофій наздогнав Хмельницького.

— Хмелю, ти робиш дурість, утікаючи від погоні, — неголосно промовив він, аби не чули інші.

Богдан повернувся — його темні очі ще більше потемніли від гніву.

— Зараз немає іншого виходу, — роздратовано промовив він.

— Козаки, найімовірніше, вважають, що ти щось замислив проти них. У цьому їх переконали поляки. Лінчаївці тому не довірилися тобі, що ти колись виступав проти них. Переконай городових козаків у зворотному!

— Зараз не час і не місце!

Тимофія охопила злість: та коли це таке було, що він показував ворогам свою спину? Безрозсудна хоробрість не раз штовхала хлопця на розпачливі вчинки. Так сталося й тепер. Тимофій потягнув поводи Ворона убік і повернув його назад.

— Ти куди? — крикнув Влад. — Стій, Красунчику!

Увесь невеликий загін оглянувся на скаку — Тимофій уперто, скаженим галопом, мчав назустріч переслідувачам. Марко залаявся, але теж розвернув свого коня та поїхав слідом — ніколи не було такого випадку, щоби він кидав Тимофія напризволяще. Навіть якщо їм треба битися лише вдвох проти величезного загону!

— Схоже, твої побратими, якими ти так вихвалявся вчора, злякалися, — глумливо сказав Владові Тиміш.

І без того страшне обличчя Влада почорніло від люті. Він нічого не відповів Тимошу і, розвернувшись, поскакав слідом за двома друзями — він ніколи та за жодних умов не залишив би своїх товаришів.

Відстань, що відокремлювала Тимофія від переслідувачів, швидко скорочувалась. Ті помітили його та зупинилися. Озирнувшись, Тимофій побачив Марка з Владом, які наздоганяли його, а далі переминалися коні маленького загону Хмельницького.

Уперед виїхав вершник. Тимофій знав цього чоловіка — це був Василь, або, як його називали, Васко. Василь був сотником у реєстрових козаків. «Пощастило», — подумав Тимофій і так різко осадив Ворона, що той став дибки.

— Здрастуй, Василю! — привітався Тимофій.

— Чи це ти, Красунчику? — Васко був здивований. — Що ти робиш зі зрадником Хмелем?

— Ти, Васко, добре знаєш мене, і навряд чи я знався би зі зрадниками. Чи я колись зраджував своїх братів?

— Схоже, я дожив до того дня, коли такий відданий товариш, як ти, вирішив зрадити своїх!

— Схоже, ти дожив до того дня, коли вирішив остаточно записатися в польські хлопи! — парирував Тимофій. — Хто сказав тобі, що Хмельницький зрадник? Хто запевнив тебе в тому, що він, такий само козак, як і ми з тобою, зрадив нас? Он та ляська собака, що маячить за твоєю спиною?

Васко насупився — він непогано знав Тимофія, тому йому складно було повірити, що цей козак міг би піти супроти своїх братів. Крім того, Василь ненавидів поляків, але був змушений виконувати наказ: затримати чигиринського сотника Хмельницького. Тимофій розумів це й говорив навмисно голосно, щоби його слова долинали й до інших козаків, яких мучили ті самі сумніви.

— Що тобі набрехали? Чим же вас зрадив Хмельницький? — запитав хлопець. — Мабуть, тим, що поляки відібрали в нього майно, убили його сина, а самого прагнули придушити у в’язниці лише за те, що він спробував захиститися? А чи не сказали тобі про те, що так учиняють із кожним православним козаком, тому що ми для них хлопи? Згадай, Васко, як мучать твоїх співвітчизників, згадай, як зневажають твою віру ті, хто навіть зараз боягузливо виставив тебе вперед, наче ланцюгову собаку, проти жменьки твоїх братів, тому що бояться нас, — вів далі Тимофій. Він зрозумів: якщо Васко не вбив його одразу, отже, вагається, тож є шанс переконати його й залучити на свій бік, а заразом і решту. Звичайно, йому можуть не повірити і просто зарубають шаблями на місці, але про це Тимофій не думав. У його крові спалахнула пожежа від передчуття близької сутички. — Не проти вас Хмельницький, а проти ляхів, які