Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3"

Слухаючи дядькові пояснення, я як міг стримував емоції, однак боюся, що не зумів приховати свого остраху. Дядько стривожився і якийсь час вагався, придивлячись до виразу мого обличчя. Попри все, я попросив його продовжувати, що він з відвертою нехіттю і зробив. Мабуть, він чекав якоїсь несподіваної реакції з мого боку, коли діставав перший з предметів — тіару, але сумніваюся, що був готовий до такого. Мабуть, я і сам не очікував подібного, вважаючи себе цілком підготовленим і приблизно уявляючи, що побачу. Але я знепритомнів, як це сталося й рік тому на порослому вересом та чагарями залізничному переїзді.

З того самого дня все моє життя перетворилося на вервечку жахливих роздумів і лихих передчуттів, адже я не знав, скільки в усьому цьому правди, а скільки маячні. Моя прабабуся носила прізвище Марш і мала загадкове походження, її чоловік жив у Аркгемі — а хіба не казав старий Садок, що дочку Обеда Марша, народжену в шлюбі з якоюсь загадковою іноземкою, обманом видали за якогось добродія з Аркгема? А ще той старий п’янюга базікав, що мої очі схожі на очі капітана Обеда. Та й куратор з Аркгема теж завважив, що мої очі достоту такі ж, як у Маршів. Тож чи не був Обед Марш моїм прапрадідом? Ким же — або чим — була в такому разі моя прапрабаба? Втім, усе це могло виявитись і нісенітницею. Батько моєї прабабусі, хай би ким він був, цілком міг придбати біло-золоті прикраси у котрогось моряка з Інсмута. А риси обличчя моєї бабці та її сина-самогубці могли й привидітись, бути плодом моєї уяви, чистісінькою вигадкою, прикрашеною похмурими спогадами про морок над Інсмутом. Але чому тоді мій дядько наклав на себе руки саме після подорожі до Нової Англії — землі пращурів?

Більше двох років я намагався гнати від себе подібні думки. Батько влаштував мене на затишне місце у страховій компанії, і я з головою поинув у буденну роботу. Однак взимку 1930–1931 років мене почали турбувати дивні сновидіння. Попервах вони були ненав’язливі і приходили зрідка, та з кожним новим тижнем повторювалися дедалі частіше і набували нових барв. Мені відкривалися безмежні водні простори, а сам я блукав по колосальних затоплених галереях і лабіринтах із порослими водоростями циклопічними стінами у супроводі химерних риб. Невдовзі почали з’являтися інші образи, які, щойно я прокидався, сповнювали мою душу невимовним страхом, але уві сні вони жодним чином мене не лякали — я був таким самим, як і вони: носив їхні нелюдські прикраси, мандрував з ними підводними шляхами і брав участь у дивовижних молитовних церемоніях у нечестивих храмах на морському дні.

Уві сні я бачив набагато більше, ніж міг запам’ятати, але й того, якби я наважився все записати, цілком би вистачило, щоб мене назвали чи то божевільним, чи то генієм. Разом із тим я відчував, що якась невідома і страшна сила затято намагається вихопити мене з нормального людського життя і кинути у прірву безпросвітного нелюдського мороку; на мені це позначилось не найкращим чином. Стан мого здоров’я і навіть зовнішність змінилися на гірше, тож мені, кінець кінцем, довелося кинути роботу і перейти до усамітненого, ізольованого способу життя інваліда. Мене здолала якась дивна нервова недуга, часом я навіть неспроможний був заплющити очей.

Саме тоді я з наростаючою тривогою став вивчати себе у дзеркалі. Незворотний розвиток хвороби — сумне видовище, однак у моєму випадку було щось більш тонке, невловиме і водночас бентежне. Мій батько теж почав це помічати і поглядав на мене спантеличено, а іноді просто перелякано. Що ж відбувалося? Чи не могло статися так, що я поступово ставав схожим на бабусю і дядька Дугласа?

Одної ночі мені наснився моторошний сон — я зустрівся з бабусею у морській безодні. Вона жила в осяйному палаці з численними терасами, садами дивовижних, укритих лускою коралів і химерно розгалужених кристалів. Стара зустріла мене привітно і трохи насмішкувато. Вона помітно змінилася — як змінюються для довічного життя у воді — і пояснила, що ніколи не вмирала. Натомість вона перемістилась у таке місце, про яке дізнався і її покійний син, живе у світі, дива якого — призначені також і для нього — він сам відкинув, коли застрелився. Це буде і мій світ, цього не уникнути; я теж ніколи не помру і житиму разом із тими, хто існує ще відколи на Землі не було жодної людини.

Також я зустрівся і з тією, що була її бабусею. Вісімдесят тисяч років її предки Пт’тіа-л’ї мешкали у Й’га-нтлей, і саме туди вона повернулася по смерті Обеда Марша. Й’га-нтлей не було зруйновано, коли люди з горішньої землі наслали в море смерть. Він зазнав ушкоджень, але вцілів. Глибоководних узагалі неможливо знищити, хоча доісторична магія забутих Древніх іноді здатна зашкодити. Поки що вони чекають, але слід пам’ятати, що, настане день, коли вони постануть знову за даниною для Великого Ктулху. Наступного разу буде нове місто, більше за Інсмут. Вони збиралися поширюватись і підготували тих, хто допоможе у цьому, однак наразі знову доводиться чекати. Через те, що я призвів до смерті їхніх людей з горішньої землі, мені належить покута, але вона не буде важкою. У цьому сні я вперше бачив шоґґота, і один лиш його вигляд нажахав мене так, що я прокинувся від власного крику. Того ранку дзеркало неспростовно довело, що я набув характерного «інсмутського вигляду».

Поки що я вирішив не накладати на себе рук, як зробив це мій дядько Дуглас. Ні, я придбав автоматичний пістолет і мало не зробив фатального кроку, але дещо у снах стримало мене. Жахіття сновидінь поступово зникають, натомість мене дедалі більше ваблять морські глибини, я більше їх не боюся. Уві сні я часто чую і роблю дивні речі, а коли прокидаюся, відчуваю не страх, а справжній захват. Не думаю, що мені доведеться очікувати повних змін, як те відбувалося з більшістю. Якби таке сталося, мій батько, мабуть, запроторив би мене до божевільні до кінця моїх днів, як це було з моїм бідолашним кузеном. У морській безодні на мене чекають нечувані, незліченні багатства, і незабаром вони стануть моїми. Йя! Йя! Ктулху фгтаґн! Йя! Йя! Ні, я не застрелюся — і ніхто не змусить мене до цього!

Я продумаю план втечі кузена із кентонської божевільні, і разом із ним ми вирушимо до сповитого чарівною сутінню Інсмута. Ми попливемо до загадкового рифу в морі й пірнемо углиб чорної безодні до циклопічного, прикрашеного колонами Й’га-нтлей, і в обителі Глибоководних, оточені різноманітними дивами і увінчані славою, знайдемо вічне життя.

Сни у відьминому домі

Волтер Джилмен не знав, чи це лихоманка спричинила сни чи сни — лихоманку. За всім чаїлося щось прикре і лиховісне, давнє місто навіювало якийсь гнітючий жах, а найбільше — ветхі стіни мансарди проклятого будинку, де він писав і навчався, скнів над цифрами та формулами, коли не борсався вві сні на убогому залізному ліжку. Його слух став надміру гострим і чутливим, тому Волтер давно вже зупинив дешевий годинник на каміні — той гримів, наче артилерійська канонада. Ночами ледве чутний шепіт сонного чорного міста, моторошне