Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3"

якнайскоріше тікати з клятого міста, тож я одразу ж заходився перевіряти свою готовність до пересування. Незважаючи на втому, голод і пережиті жахи, я цілком міг рухатись, тому поволі пішов розгрузлою дорогою в бік Раулі. Туди я дістався уже надвечір і отримав нагоду підкріпитись та розжитися пристойним одягом. Потім сів на нічний потяг до Аркгема і вже наступного дня мав тривалу й ґрунтовну бесіду з представниками влади; те ж саме згодом відбулося в Бостоні. Результати цих розмов уже стали надбанням широкої громадськості, і мені дуже хотілося б — задля збереження душевного здоров’я, — аби не довелось нічого додавати до вже сказаного. Але хто знає, можливо, мене і справді охоплює якесь безумство, яке породить ще більший жах або нове небачене диво?

Неважко здогадатися, що я скасував усі заходи запланованої подорожі — оглядові, архітектурні й антикварні розвідки, хоча раніше дуже на них чекав. Я навіть не насмілився оглянути ювелірні прикраси з колекції музею Міскатонікського університету. Втім, своїм перебуванням в Аркгемі я скористався задля збирання інформації суто генеалогічного характеру, про що вже давно мріяв; пізніше можна буде розшифрувати й систематизувати зроблені поспіхом нотатки. Куратор тамтешнього історичного товариства — містер Лепгем Пібоді — люб’язно погодився допомогти мені і виявив щиру зацікавленість тією обставиною, що я був онуком Елайзи Орн з Аркгема, яка народилася 1867 року і у сімнадцятирічному віці вийшла заміж за Джеймса Вільямсона з Огайо.

Як з’ясувалося, мій дядько по материнській лінії багато років тому також побував у цих місцях і займався пошуками, багато в чому подібними до моїх. Ще я дізнався, що родина моєї бабусі свого часу стала об’єктом неабиякої зацікавленості з боку місцевих жителів. За словами містера Пібоді, тоді широко обговорювався шлюб її батька, Бенджаміна Орна, укладений одразу по Громадянській війні, через напрочуд цікавий родовід нареченої. Припускали, що вона була сиротою, її вдочерила нью-гемпширська родина Маршів, а точніше, кузен з округу Ессекс, однак освіту вона здобула у Франції і дуже мало знала про свою нову сім’ю. Опікун переказав на її рахунок у бостонському банку кошти на утримання і на послуги французької гувернантки, проте мешканцям Аркгема нічого не говорило ім’я цього опікуна, а сам він із часом зник з поля зору, його права рішенням суду перейшли до гувернантки. Француженка — нині вже давно покійна — була напрочуд небалакуча, і багато хто вважав, що знала вона значно більше, ніж розповідала.

Та найбільше бентежило, що ніхто не міг пригадати, чи жили колись у Нью-Гемпширі законні батьки молодої дівчини — Енох і Лідія (Мезерве) Марш. Багато хто припускав, що насправді вона була не названою, а таки рідною донькою когось із Маршів — вона мала очі достеменно як у всього їхнього роду. Найбільше над цим сушили голову після її передчасної смерті під час народження єдиної дитини, моєї бабці. Склавши на ту пору власну, не надто приязну думку про Маршів, я, цілком природно, геть не зрадів, виявивши цей пагін на своєму родовому дереві; так само не дуже тішили слова містера Пібоді про мої очі — на його думку, достоту маршівські. Менше з тим, я був щиро вдячний йому за отримані відомості, поза сумнівом, дуже цінні, ретельно занотував усі подробиці і склав перелік архівних матеріалів, що стосувались дбайливо задокументованої історії родини Орнів.

Із Бостона я одразу ж рушив додому, в Толедо, місяць провів у Момі, оклигуючи після пережитих випробувань. У вересні повернувся в Оберлін — на останній курс — і аж до червня наступного року повністю присвятив себе наукам та іншим добропристойним справам. Про пережитий жах я згадував лишень у тих рідкісних випадках, коли зустрічався з представниками влади у зв’язку з кампанією, розпочатою після моїх звернень та свідчень. Десь у середині липня — рівно за рік після інсмутських пригод — я провів тиждень із родиною моєї покійної матері у Клівленді, звіряючи отриману генеалогічну інформацію із записами, переказами, сімейними реліквіями і розмірковуючи, яка картина з цього вимальовується.

Не скажу, щоб це було приємно — мене завжди пригнічувала атмосфера у домі Вільямсонів. Щось там було нездорове, і мама ніколи не змушувала мене гостювати у своїх батьків, хоча сама завжди радо зустрічала діда, коли той приїздив до Толедо. Моя бабця, та, що родом із Аркгема, незмінно справляла на мене дивне враження, я її боявся, а тому не надто тужив, коли вона зникла. Було мені на той час вісім років; казали, що вона пішла з дому, побиваючись через самогубство старшого сина — мого дядька Дугласа. Він застрелився після подорожі до Нової Англії — гадаю, тої самої, через яку його згадували в Аркгемському історичному товаристві.

Дядько був дуже схожий на неї і також мені не подобався. Поруч із ними я завжди почувався ні в сих ні в тих, а іноді було просто лячно під уважними поглядами їхніх незмигних очей. Мама і дядько Волтер на мене так не дивились і взагалі були дуже схожі на свого батька, хоча мій бідолашний кузен Лоуренс — син Волтера — був майже точною копією своєї бабці, а потім якась серйозна неміч призвела до його ізоляції у лікарні в Кентоні. Я не бачив його чотири роки, але дядько зронив якось, що його стан — розумовий і фізичний — украй важкий. Імовірно, саме ця обставина стала основною причиною передчасної смерті його матері два роки тому.

Таким чином, клівлендську гілку нашого роду тепер утворювали мій дід і його овдовілий син Волтер; над нею, як і раніше, тяжіла сутінь давніх часів. Як і раніше, мені не подобалось це місце, а тому я намагався якомога скоріше завершити свої дослідження. Від діда мені дісталися всі документи і легенди нашого роду, хоча з минулим гілки Орнів довелось розбиратися з допомогою дядька Волтера, який надав у моє розпорядження всі свої архіви, включно із записами, листами, вирізками, особистими речами, світлинами та картинами.

Саме вивчаючи листи й картини, пов’язані із сімейством Орнів, я поступово став відчувати жах перед минулим власного роду. Як я вже казав, спілкування з бабусею і дядьком Дугласом було завжди малоприємним, тепер же, за багато років по їх смерті, я вдивлявся в обличчя на картинах з наростаючим почуттям огиди й відчуження. Я попервах не розумів, у чому річ, та з часом підсвідомо почав порівнювати — попри небажання раціональної частини мого розуму навіть запідозрити щось подібне! Стало цілком очевидним, що характерні риси облич наштовхнули мене на певні думки, якими раніше я навіть не переймався, і думки ці могли б викликати у мене панічний жах, якби я насмілився проаналізувати їх.

Але найбільше потрясіння чекало на мене, коли дядько показав родинні коштовності Орнів; їх зберігали в одному з банківських сейфів. Деякі вироби були вельми елегантними й вишуканими, але серед іншого знайшлася і скринька з доволі дивними старовинними речами, які залишила по собі моя загадкова прабабуся, і дядько показав їх мені з очевидним небажанням і навіть огидою. За його словами, то були химерні, навіть відразливі речі, які, наскільки він знає, ніхто ніколи не носив на людях, хоча моїй бабці час від часу подобалось ними милуватися. З цим були пов’язані якісь малозрозумілі забобони, а гувернантка моєї прабабусі буцімто казала, що їх взагалі не можна носити в Новій Англії — безпечніше це робити в Європі.

Перш ніж почати повільно і з невдоволеним бурчанням демонструвати прикраси, дядько попередив, аби я не надто переймався їх незвичайним і в чомусь