Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3"

Джилмен мешкав у застиглому в часі, оповитому легендами Аркгемі, де серед скупчення мансард і гострих дахів місцеві відьми колись переховувалися від королівської варти. Однак у місті не було закутка, сповненого макабричними спогадами більше за мансарду, що стала його прихистком; саме цей будинок і саме ця кімната дали притулок старій Кезаї Мейсон, загадкову втечу якої із Салемської в’язниці так і не зуміли пояснити. Це сталося 1692 року — тюремний наглядач збожеволів і постійно бурмотів щось про маленьку кудлату істоту з білими іклами, яка начебто вискочила з камери Кезаї, і навіть сам Коттон Матер[146] не спромігся розтлумачити, звідки на сірих кам’яних стінах камери з’явилися овали і багатокутники, намальовані липкою червоною рідиною.

Можливо, Джилмену не варто було так тяжко працювати. Студіювання неевклідової геометрії і квантової фізики може виснажити мозок будь-якої людини, а якщо ці науки поєднати з дослідженням фольклору і пошуком ознак незвичайної багатовимірної реальності у моторошних готичних легендах і в теревенях біля каміна — важко сподіватися на щось інше. Джилмен був родом із Гейвріла[147], але лише після вступу до Аркгемського коледжу він почав вбачати зв’язок між математикою і фантастичними легендами про давню магію. Сама атмосфера стародавнього міста дивовижним чином впливала на його уяву, і викладачі Міскатонікського університету наполягали, щоб юнак бодай трохи погамував свій запал, і навіть скоротили для нього години викладання деяких дисциплін. Більше того, Джилмену заборонили читати сумнівні книжки про таємні знання із закритих фондів університетської бібліотеки, проте усі ці запобіжні заходи виявилися запізнілими, адже на ту пору молодий студент устиг набратися одкровень із жахливого Некрономікона Абдула Альхазреда, уривків Книги Ейбона [148]і забороненого твору фон Юнтца Безіменні культи[149]. Цього виявилось достатньо для зіставлення абстрактних формул із властивостями космосу і виявлення зв’язку між відомими і невідомими вимірами.

Джилмен знав, що живе у колишньому відьминому домі, і, власне, саме через це й винаймав там кімнату. В архівах округу Ессекс збереглося чимало документів про судовий процес над Кезаєю Мейсон, і Джилмена понад усяку міру захопило те, в чому її змусили зізнатися перед спеціальним судом. Жінка розповіла судді Готорну[150], що прямі й криві лінії можуть вказати шлях крізь стіни з одного місця до іншого, а ще підсудна засвідчила, що такі візерунки часто використовуються під час нічних збіговищ у похмурій долині з білим камінням потойбіч пагорба Медоу-Гілл і на безлюдному острові серед річки. Крім того, підсудна Мейсон дала свідчення про Чорного чоловіка, про дану нею обітницю, про своє нове таємне ймення Нагаб[151]. А потім намалювала описані нею фігури на стінах камери і зникла.

Джилмен вірив небилицям про Кезаю Мейсон і відчув дивний трепет, дізнавшись, що її дім і досі стоїть, хоча відтоді й минуло вже двісті тридцять п’ять років. Коли ж до нього дійшов поголос, що її час від часу бачать у домі та на вузьких довколишніх вуличках, що мешканці цього та сусідніх будинків помічали у себе на тілі нерівні сліди від укусів, що у переддень травня і Дня усіх святих мешканці Аркгема чули здушені дитячі крики, що одразу після цих свят, які викликали у городян непідробний страх, з горища будинку старої відьми йшов страшенний сморід, і що в темні передсвітанкові години у ветхому відьминому домі з’являється маленька і гострозуба кудлата істота і з цікавістю обнюхує людей, Джилмен вирішив будь-що там оселитися. Зробити це виявилось неважко, адже через лиху славу будинку ніхто не зголосився його орендувати, тож дім поділили на дешеві умебльовані кімнати. Джилмен не зміг би пояснити, що сподівався знайти у цьому помешканні, однак знав, що неодмінно хоче жити там, де за якихось обставин звичайну літню жінку з сімнадцятого сторіччя наділили, доволі несподівано для неї самої, здатністю прозирати у такі глибини математики, які, мабуть, недосяжні й для таких геніїв сучасності, як Планк, Гейзенберґ, Ейнштейн і де Сіттер[152].

Джилмен уважно обстежив дерев’яні і тиньковані стіни, шукаючи під шпалерами бодай якісь сліди таємних знаків; уже за тиждень йому пощастило дістати ту саму кімнату в мансарді з південного боку будинку, де, як вважалось, Кезая займалась магією. Це помешкання ніхто не винаймав — не було бажаючих надовго залишатися в ньому, одначе власник будинку, поляк, здавав його з видимою неохотою. Щоправда, і тут з Джилменом нічого не відбувалось — аж до появи перших ознак його хвороби. У похмурих переходах і кімнатах будинку не витав привид Кезаї, волохата звірина не приповзала крадькома обнюхувати Джилмена у його вбогому помешканні, жодних магічних формул, попри наполегливі пошуки, так і не пощастило віднайти. Час від часу Волтер вирушав у довгі прогулянки присмерковими пропахлими пліснявою немощеними провулками; там ветхі й несусвітньо старі будинки схилялися до нього побурілими стінами і глузливо поглядали вузькими віконцями. Тут, думав Джилмен, свого часу відбувалися страшні події, і йому не давала спокою непевна підозра, що жахлива минувшина — принаймні та, що зачаїлась у найтемніших, вузьких і звивистих завулках, — ще не зовсім померла. Він двічі діставався човном сумнозвісного острова серед річки і зробив замальовки незвичайних фігур, утворених рядами порослого мохом сірого каміння, яке невідомо звідки з’явилося ще у прадавні часи.

Кімната Джилмена була чималою, проте дивної неправильної форми: північна стіна помітно скошена досередини, у тому ж напрямку похилилась і низька стеля. За винятком свіжої пацючої нори і кількох уже зашпарованих, Джилмен не знайшов ніякого проходу — і навіть ознак його існування в минулому — до приміщення між похилою переділкою кімнати і рівною зовнішньою стіною будинку, хоча з вулиці лишилися сліди давно замурованого вікна. До горища над кімнатою Джилмена, імовірно, теж із нахиленою підлогою, доступу не було. Коли Джилмен видерся драбиною на затягнуту густим павутинням частину горища з рівною підлогою, у стіні над входом до своєї кімнати він знайшов сумлінно забиту пройму, старі дошки трималися на товстих дерев’яних тиблях, широко вживаних ще у колоніальну пору. Втім, ніякі умовляння хлопця не переконали флегматичного господаря будинку дозволити йому обстежити бодай одне з двох приміщень, суміжних з його кімнатою.

З часом цікавість Джилмена до таємниць, що ховалися за скошеною стіною і стелею кімнати, тільки зростала — в куті нахилу йому почав ввижатися певний математичний сенс і ключ до розгадки призначення цих кімнат. Він міркував собі, що стара Кезая могла не випадково жити в помешканні з такими дивними кутами, адже хіба вона не твердила, що саме за допомогою певних кутів можна вийти за межі відомого нам простору? Однак поступово його цікавість до замкнутих порожнин за похилими стінами майже зникла, позаяк виявилося, що призначення цих поверхонь стосується не того, що міститься потойбіч, а місця, де перебуває він сам.

Перші ознаки запалення мозку і хворобливі сновидіння з’явилися на початку лютого. Вочевидь, упродовж певного часу його кімната з нерівними кутами чинила на нього якийсь незвичайний, мало не гіпнотичний вплив, і тої холодної похмурої