Читати книгу - "Знайдені, Євгеній Шульженко"

​Руда дівчина відчула сум в грудях, що почав давити. До цього моменту, вона ніколи так не сумувала, відганяючи батьків в сторону зі своїми сварками. Але зараз, коли в неї хочу забрати навіть ці думки, їй стало страшно та бридко. Як це можливо?

​«А чому ти не можеш повернути нас додому?» - спитала Ліза, подивившись у зелені очі дівчинки. «А ти хочеш, щоб я повернула тебе та обміняла на іншу дитину? Чи на двох?» - спитала Аринка, показуючи здивування. Спочатку Ліза хотіла погодитись, але як потім уявила, що ці діти будуть вічно блукати лісом як вона. «Ні, ні за що!» - впевнено відповіла вона. «Ну тоді, досить мені морочити голову, - відрізала Аринка, - зараз спілкуєшся, потім я тебе ремонтую». Все було зрозуміло, крім останнього. «А що значить, ти мене будеш ремонтувати?» - спитала Ліза, розводячи руки. «Все просто, - махнула рукою дівчинка з зеленими очима, - ти просто маєш захлинутись водою, - вона всміхнулась та зробила паузу, уважно дивлячись на перелякану Лізу, - потім я тебе витягну, зроблю деякі зміни в твоєму мозку та оживлю. Ось і все». Руда дівчина уявила собі весь цей процес, відчуваючи мурахи, що почали бігати по ногам та рукам. «Ось і все? А чому не можна пропустити втоплення мене?» - тільки спитала в думках вона. «Так треба!» - загадково відповіла Аринка.

​Істота з зеленими очима відійшла в сторону, за нею чкурнула тінь. Потім, несподівано затремтіли двері церкви, скрипнули та відчинились. Ліза закрила очі та затамувала подих, розуміючи, що зараз хлине вода, змиваючи все на своєму шляху. Але цього не сталось. Вона відкрила очі та побачила стіну води, як колись в лісі, коли вони зіштовхнулись з щільним повітрям, що не давало змоги нормально рухатись.

​Стіна води колихалась, наче вітерець грався з нею, але не вривалась до приміщення. Посеред дверей стояла Аринка та всміхалась, дивлячись на Лізу. Потім вона подивилась в сторону, та рукою запросила до себе когось, хто не наважувався вийти. За секунду, Ліза побачила тінь, та до відчинених дверей вийшла літня жінка, побачивши яку, дівчина схопилась за обличчя та заплакала.

​Через стіну води, на Лізу дивилась її бабуся. Це була літня, але молода жінка, невисокого зросту, повненька. Вона дивилась на Лізу та всміхалась. Очі жінки були трохи прищурені від посмішки. Коротке темне волосся закривало частину лоба, було зачесане в праву сторону.

- Бабуся, - тільки й вимовила тихо Ліза, витираючи сльози, - я так давно тебе бачила, - вона заплакала,розуміючи, що бабуся померла майже рік тому від важкої хвороби - я сумую за тобою кожен день.

Літня жінка подивилась на Аринку, питаючи поглядом, чи може вона зайти до онучки? Дівчинка з зеленими очима нетерпляче махнула рукою, запрошуючи до церкви. Отримавши дозвіл, жінка зробила крок, та пройшла стіну води, не порушивши її. За мить, вона стояла перед онучкою, розвела руки та всміхнулась.

- Ти так підросла за цей час, - лагідно сказала бабуся, - ти зробила собі нову зачіску?

- Так, - Ліза плакала, вагаючись підійти, - можна тебе обійняти? – не дочекавшись відповіді, вона кинулась в обійми жінки.

Деякий час бабуся та онуча міцно тримали одна одну. Ліза ридала не зупиняючись, бабуся лише лагідно гладила її волосся, час від часу цілуючи його. Вони розкрили обійми та довго дивились одна на одну. Руда дівчина не знала про що вона хоче запитати. Лише приходило на думку «Як ти?», «Що там?» і так далі. Вона соромилась запитати.

Аринка підняла руку до рота та кашлянула, показуючи, що їй набридло чекати, треба закінчувати. Від думки, що зараз бабуся піде, Ліза злякалась, її почало трясти. Але літня жінка тихенько зацокала та підвела палець до своїх тонких губ.

- Не треба плакати, - сказала бабуся тихо, - не треба сумувати. Я знаю, що ти хочеш запитати багато про що. – вона зробила паузу, - але в нас немає часу. Взагалі ця зустріч доволі не можлива. Послухай мене, сонечко. Я люблю тебе та сумую за тобою. Але!  - вона торкнулась долонею щоки онучки, - я в гарному місці, маю змогу спостерігати за тобою. Я не можу бути поряд фізично, але я завжди поряд душею. Запам’ятай це, будь-ласка, - вона деякий час стояла та мовчала, лагідно розглядаючи Лізу, потім обережно глянула на Аринку, - вода не справжня, - прошепотіла бабуся, нахиляючись та цілуючи онучку, - тікай.

Ліза стримувала сльози, відчувши теплий та такий рідний поцілунок бабусі. Вона закрила очі, цілуючи у відповідь. Несподівано, вона відчула пустоту перед собою, розуміючи, що літня жінка зникла. «Тікай!» - згадала Ліза. «Вода не справжня!» - слова бабусі пролунали в голові.

«Ну що, - Аринка ляснула в долоні, хоча у воді звуків ніяких не було чути, - виходь до мене та приймай мої умови». Ліза затремтіла, повторюючи в голові слова бабусі. Їй було страшно, адже відчути воду, біль, а можливо й смерть – це було неймовірно страшно. Ноги наче стали дерев’яними, як підлога церкви, але вона зробила крок. Аринка засміялась та відійшла в сторону, запрошуючи до себе. Ще крок, ще один.

В мить, коли Ліза зайшла в стіну води, вона затамувала дихання, від чого дівчинка з зеленими очима стала ще веселішою. Вона не тягнула руду дівчину догори, вона чекала, коли та захлинеться, наче це приносило їй окреме страшне задоволення. Ліза вагалась, вона розуміла, що має повірити в слова бабусі, має вдихнути повними грудьми, не зважаючи на те, що навколо була вода.

«Діло не в тому, що я відчуваю фізично, - подумала Ліза, - а в тому, що все це не справжнє!». Мить, вона відкрила рота та вдихнула що було сили. Звичайно, до останнього моменту вона боялась, що вода розірве її легені, але цього не відбулось.