Читати книгу - "Знайдені, Євгеній Шульженко"

​Все тіло почало колоти, чим глибше вона заходила, тим холодніше ставала вода. Все навколо потемніло, хоча на вулиці вже світліло. Очі Ліза не закривала, але навколо все було розмитим та не чітким. Навколо була вода, що темніла з кожною секундою. Дівчину почало трясти від страху та холоду. Ще трохи, повітря закінчиться. Ліза хотіла заплакати, але під водою це не можливо, тому лише зробила обличчя, наче щойно з’їла кислючий лимон.

​Голову почало крутити, білизна увірвалась до дівчини. Ще трохи, вона втратить свідомість, хоча повітря ще не закінчувалось. Та раптом, вона торкнулась дно озера. Це був холодний мул, в який вона увійшла майже по коліна. Стало огидно, але білизна полишила дівчину. Вона обернулась, відчувши, що хватки більше нема, але й на поверхню її не витягувала вода.

​Ліза відчула, що картинка почала ставати чіткою, вона одразу побачила невеличку дерев’яну церкву. Церква була зроблена з дерева, тому дошки були гнилі, покриті мохом чи водоростями. Вона стояла перед самими дверима, що несподівано почали відчинятись. Всередині, на велике здивування Лізи, горіли свічки. Вода наче ожила, штовхнула дівчину всередину, зачинивши за собою двері. Сильний гуркіт розірвав тишу, та Ліза зрозуміла, що спокійно почула це. В воді так не буває. І в цей же момент, відчувши, що повітря закінчилось в легенях, вона відкрила рота та зробила глибокий подих.

​Руда дівчина розуміла, що певно, це останнє, що вона зробить перед тим як загине. Адже вдихнути воду – це смерть. Людина не вміє дихати у воді, виділяючи кисень, як то вміють риби, маючи зябра. Вона заплющила очі, очікуючи, що зараз легені почнуть розриватись від болю, але нічого не відбулось. Вона вдихнула повітря. Воно не було свіжим, воно було гидким та затхлим, але повітрям.

​Ліза відкрила очі та побачила, що лежить на деревʼянійпідлозі церкви, що бачила під водою. «Я вже померла?» - подумала дівчина та озирнулась навколо. Церква була не велика, всього один зал, навколо якого висіли ікони, стояв стол, та ширма, за якою зазвичай батюшка ховається, перевдягається та щось робить, для обрядів. На столі не менше десяти свічок, всі горять, час від часу скачучи, наче від подиху легенького вітерця. Тиша.

- Тут хтось є? – тихо спитала Ліза, відчувши, що немає навіть відлуння її слів, - допоможіть мені!

Відповідей не було, Ліза була сама в цьому приміщенні. Вона побігла до ширми, зазирнула за неї. Потім підскочила до однієї стіни, до іншої. Нічого. Просто пуста церква. Лізі прийшло на думку зазирнути у вікно, що вона побачила біля вхідних дверей. Чкурнувши до вікна, вона відкрила рота від здивування. Поряд пропливала невелика зграя карасів, що на секунду зупинились, подивитись на диво під водою. Хто б знав, в приміщенні є людина! Рибки покружляли, підпливаючи та відпливаючи від вікна. Потім різко обернулись в праву сторону, та чкурнули вліво.

Ліза одразу відчула вібрації, наче дійсно хтось велетенський стрибнув у воду, злякав рибу, підпливаючи до церкви. Дівчині стало страшно, хоча й це місце було доволі не радісним, тим більше, якщо вона була десь на глибині озера.

У віконці все навколо потемніло, наче якась велетенська тінь почала підходити до будівлі, закриваючи світло, що йшло згори. Ліза перелякано відійшла від вікна, але погляд не відводила. Вмить, у віконці все стало чорним, та потім з’явились два зелених ока, що дивились прямо на руду дівчину. Вона відчула тремтіння рук та холодок на спині. На неї дивилась Аринка.

​«Привіт, Лізо, - сказала дівчинка з зеленими очима, - ось ми і познайомились з тобою.». Ліза від здивування відкрила очі, оскільки вона не бачила, щоб рот Аринки відкривався. Думки самі заходили в голову, вона просто слухала наче саме себе, але це була не вона. «Чому ти мене закрила в цій церкві?» - подумала Ліза, не розуміючи, чи спрацює це.

​«Я привела декого, - Аринка підняла руку в сторону та подивилась кудись, - я привела твою знайому. Але мені треба дещо від тебе». Ліза звела брови та замкнула руки у замок. «Ти ще мене питаєш про щось? Ти мене закрила під водою!» - крикнула Ліза в думках.

​«Так потрібно, - підняла плечі Аринка, - слухай та не перебивай, - вона зробила паузу, але рот так і не відкривала, але й дихати могла спокійно, хоча була під водою, - ви собі жили в таборі, горя не знали. Та в один прекрасний день вирішили вештатись по лісу. Ти вже знаєш, що вас пішло четверо не просто так. Ви всі не піддаєтесь нашим чарам, - вона злісно звела брови, - ви четверо не віддаєте нам вашу енергію. А нам потрібно їсти». Ліза слухала та не перебивала, але всі ці слова були наче з фільму. Енергія? Чари? «Ти про що кажеш?» - не витримала руда дівчина.

​«Не перебивай мене! – крикнула в думках Аринка, від чого її грубі риси обличчя почали мутніти, перетворюючись на морду рисі, від чого Ліза перелякано відступила на декілька кроків назад, - Нам потрібні діти, ми поглинаємо дитячу енергію, але ви маєте бути в спокої, не сумувати, не бути пригніченими. Лише чиста дитяча радість – ось що нам потрібно, - вона зробила паузу, а потім засміялась, - але навіщо я тобі це все розповідаю? Ти все одно заснеш та нічого не будеш пам’ятати.». Руда дівчина розгубилась, оскільки не могла повірити жодному слову цієї потвори, що була у вигляді дівчинки, та в той же час була риссю, яку вони не раз чули, але не бачили. «Що ти хочеш від мене?» - спитала вона, розуміючи, що Аринка більше нічого не говорить.

​«В мене проста умова, - спокійно сказала Аринка, - ти зараз маєш можливість поговорити з однією рідною тобі людиною, посумувати, поплакати, - вона гидливо замахала руками перед собою, - потім я тебе трохи полагоджу та поверну в табір. Будеш собі жити як раніше, але додому вже не кортітиме. Домовились?». Ліза підняла брови, розуміючи, що угода якась дивна. По-перше, кого ж привела Аринка під воду за собою. По-друге, як це не думати про дім? Навіть якщо батьки постійно сваряться, вони все одно батьки.