read-books.club » Фентезі » Астальдо 📚 - Українською

Читати книгу - "Астальдо"

154
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Астальдо" автора Мирослава Горностаєва. Жанр книги: Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 71 72 73 ... 192
Перейти на сторінку:
Нарешті йому пощастило — він побачив невеличкий загін орків, чи-то вартових, чи-то вивідачів. Побачив раніше, ніж тварі винюшили його самого. Ант не любив оповідати про орків, але дещо розказав, в тому числі і те, що нюх у них розвинений краще, ніж зір.

Орків було четверо — керманич і троє вояків. Командира було видно одразу: окрім штанів та шкуратяного нагрудника, вояка мав на собі навіть чоботи. Решта мандрувала босоніж, що їм зовсім не заважало. Чоботи, очевидячки, були ознакою престижу, як і нагай в лапах старшини, яким той і користувався час від часу.

Тварям не чужим був навіть потяг до краси, звичайно в орочому її розумінні. З носа командира звисало золоте кільце, лапаті вуха були проштрикнуті, і з них стирчали звичайнісінькі залізні вухналі. А на його грудях Фіндекано побачив таке, від чого у нього перехопило подих.

На брудній волохатій шиї орка бовталася золота пектораль на якій було зображено соколів Ороме…

Нолофінвіон втягнув в себе повітря… Вдих… Видих… Не наробити дурниць… Тварь з пектораллю брати живцем — він бачив Майтімо, він зірвав з шиї бранця блискучу річ… Якщо, звісно, не відібрав її у іншої тварі. Решту — на смерть і одразу. Тільки б не втік красень-командир — в крайньому разі доведеться стріляти по ногах…

Стріла звично лягла на лук… Смертоносний посвист… Він не стріляв так і на змаганнях, блискавично змінюючи стріли…

Двоє орків полягли, так і не зрозумівши, що сталося. Третій закрутився на місці, намагаючись видерти стрілу, що пробила йому голову і застрягла в черепі. Старшина у чоботях кинувся навтьоки, і отримав стрілу у стегно. Тієї ж миті Фіндекано вистрибнув зі своєї засідки й повалив пораненого на каміння, до якого й придавив, сівши на орка верхи.

Не витрачаючи слів на зайві розпити, юнак вп’явся поглядом в люті червоні очиці, намагаючись встановити зв’язок. План його було основано на чутках, що орки не можуть спілкуватися подумки, а раз нема оsanwe, то нема і аvanire… Захиститися від учня Ірмо ця істота не зможе. Нехай у тварей нема душі, але ж про щось вони мислять, нехай це щось і складається з тих трьох бажань, про які говорила Лаурендіе…

Душі у орка він дійсно не відчув.

Перед очима Фіндекано за лічені хвилини промайнуло все життя тварі — від маленького орченяти, котре гризлося з собі подібними, і вижило тому, що загризло кількох своїх братів, до дорослого орка, який достиг певних висот, був винагороджений нагаєм і чоботями, і добре пам’ятав високого квена з рудою косою, що сповзала з-під шолома, цей квен бився двома мечами, нагромаджуючи довкола себе трупи орків, яких командир у чоботях нагаєм гнав до бою. То був молодняк, його було не шкода, а він, досвідчений воїн, мав суворого наказа — не вбивати рудоволосого квена, а вимотати і взяти живим.

Та рудоволосий прорвав кільце, і, можливо, вирвався б з оточення, але тут з’явився балрог, Втілений Вогонь, довкола нього тріскалося каміння, і орки, підлеглі командира у чоботях, розбіглися з вереском, бо Втілений Вогонь не дуже-то роздивлявся, хто стоїть у нього на дорозі. Він знищив кількох позосталих квенів, що були з рудоволосим, а той, замість тікати, блискавкою метнувся вперед і вгородив в живіт Втіленого Вогню обидва свої мечі… Втілений Вогонь завив, а рудоволосий спритно вивернувся з-під вогняного батога, закричав щось переможне — і тут прийшов Готмог, старший над балрогами… Від його-то булави рятунку немає, він лише змахнув нею, зачепив блискучий шолом рудого квена, і той простягнувся на камінні і затих…

Згідно наказу, високого квена доправили до Ангбанду живим і цілим, якщо не рахувати бойових ран. По дорозі, коли непритомного бранця тягли, прив’язаним до волокуші, з нього зідрали кольчугу, і він, командир Игир, за правом сильного привласнив блискучу цяцьку, яку квен ховав на грудях. Згодом Игир бачив рудого ще раз — великий воїн Больдог, хай ніколи не зітруться його чоботи, наказав йому, Игиру, відрізати полоненому волосся, не розплітаючи коси. І Игир зробив це, попередньо вдосталь порозважавшись, водячи лезом ножа то по горлу бранця, так, що аж кров виступала на білій шкірі, то по обличчю, а Больдог і решта всмак реготали і тішились. Зрештою Больдогу набридло чекати, та й полонений не скімлив, не пручався, і видавався витесаним з каменю. Тож Игир обтяв квену волосся, віддав косу Больдогу, і більше не бачив полоненика. Інші орки з зовнішньої варти говорили, ніби з його мук втішається сам Хазяїн Вовкулаків, а тому їм, простим вартівникам Твердині, не бачити цієї розваги — не по чину.

Дізнався Фіндекано і про існування лазів у скелях Тангородріму, через які у гори часом виходили загони вивідачів. Один такий лаз був неподалік звідси — за ущелиною, з того боку гори, що виходив на гірський прохід, яким йшло нещодавно рушення Нолдор.

Коли юнак нарешті виринув з глибин орочого розуму, наче зі смердючої калабані, Игир, командир у чоботях, отямився теж, і зрозумів, що життя його закінчилося, а з ним і мрії отримати озброєння зі справжнього заліза, мати зо дві самки у власність, а може й три, служити поміж вибраних під рукою самого Больдога, а там — хто знає — може й зайняти його місце за правом сильнішого. В руці у квена,

чорноволосого квена, був ніж, і лезо ножа світилося синім вогнем, як і очі ворога. Игир лише розважав мовчки, скільки буде тягнутися розвага, і чи дуже це буде боляче.

— Нещасна істото, — вимовив чорноволосий квен, — краще б ти зостався нерозумною твариною, і бігав би десь у лісі… Без чобіт…

Игир його не зрозумів, а потім вже й не міг зрозуміти нічого, бо лезо ножа безпомильно знайшло його серце…

Опісля так вдало проведеного допиту, Фіндекано з хвилину сидів біля мертвого орка, витираючи з обличчя піт. Те, що він відчув, длубаючись в розумі цієї порченої Мелькором тварини, було жахливим. Він, Фіндекано, збожеволів би від такого життя. А вони — вони жили, і навіть були щасливими, раділи отим чоботям, підвищенню по службі, закривавленій золотій прикрасі, здертій з приреченого…

Майтімо… Лезом ножа по горлу… Майтімо… Це зветься розвагою…

Золота пектораль, на якій закрепла кров Руссандола…

Фіндекано обережно зняв з мертвої потвори витвір своїх рук, і заховав до дорожньої сумки. Тоді підвівся, повиймав стріли з мертвих тіл, відтягнув трупи до розколини і зіштовхнув вниз. Нехай пошукають… Подумають, певне, що хоробрий Игир вирішив чкурнути зі служби разом з підлеглими.

Юнак брів ще

1 ... 71 72 73 ... 192
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Астальдо», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Астальдо"