Читати книгу - "Астальдо"

Астальдо

(Переклад з англійської)

За сюжетом з «Сильмариліона» Дж. Р.Р. Толкієна

Всі права на сюжет та героїв належать Професору Дж. Р.Р. Автор працював не з метою збагачення, а з метою ознайомлення бажаючих зі світом Дж. Р.Р. Толкієна.

ВІД ПЕРЕКЛАДАЧА

(Передмова для тих, хто мало знайомий з фентезі Дж. Р.Р. Толкіна)

Книга, що ви її взяли в руки, належить до особливого жанру, котрий зветься «творчістю фанів», або ж прихильників певного письменника, чи певного твору.

Всім нам відоме почуття легкого суму, з яким закриваєш прочитану книгу. Розлучатися з її світом та з її героями не хочеться, навіть, якщо подальшого розвитку сюжету вже не може бути чи за логікою подій, а чи за авторським задумом.

Бажання читачів не розлучатися з улюбленими героями та світами породило таке явище, як літературний серіал. Тобто, коли перша книга мала успіх, і читачі починали вимагати продовження, автори писали ще… тоді ще… Читачі в один голос говорили, що продовження є набагато слабшим за початковий твір, однак книги розкуповувались, прочитувались, і знову задавалося те ж саме питання — а що там, далі?

Серйозна література дивилася на цей жанр звисока, однак, «серіальна література» і досі є найбільш популярною в усьому світі. У неї досить імениті родоначальники — Дюма, Бальзак, Золя… У 80 роки минулого століття найпопулярнішим твором цього жанру в Радянському Союзі була «Анжеліка» Анн та Сержа Голон. На початку 90-х потік «серіальних творів» став невичерпним.

Книжкові «серіали» охоплюють собою багато жанрів, в тому числі і такий популярний жанр як «фентезі». Для прикладу можемо назвати «Вершники Перну» Енн Маккефрі, «Бараяр» Л.М. Буджольд, «Чародійський світ» Е. Нортон… Перелік буде довгим і аж ніяк не всеохоплюючим.

Поруч з «серіальною» літературою виникло явище, відоме, як «дописування», а чи «продовження» відомих творів. Скажімо, М. Мітчел, авторка роману «Розвіяні вітром» померла, зоставивши читачів гадати, чи примиряться головні герої, а чи розлучаться навіки. Читачі, ясна річ, бажали, щоб герої примирилися, і нині бажаючі можуть прочитати про це в романі А. Ріплей «Скарлетт».

В світі «фентезі» творив письменник Р. Говард, котрий загинув молодим, зоставивши зо три десятки оповідань і один невеличкий роман про Конана-кімерійця. Серед тих, хто продовжував писати про симпатичного варвара, такий відомий майстер «фентезі» як Спрег ле Камп та багато інших, менш знаних письменників, або й просто прихильників творчости Говарда.

Творчість прихильників певного автора є особливим відгалуженням від «дописувачів» серіалів, або відомих творів. «Дописувач» працює задля прибутку і дуже часто паразитує на імені письменника, зазвичай уже померлого. Прихильник творить задля задоволення — власного і гуртка приятелів. З появою Інтернету у подібних осіб з’явилася можливість створити власні сайти та об’єднання «по зацікавленням».

Прихильники є людьми, закоханими у вподобаний ними світ. І, ясна річ, говорячи про прихильників, не можна обійти увагою шанувальників творчости Дж. Р.Р. Толкіна.

Завдяки фільму П. Джексона, Толкін став відомим «широким масам» як автор роману «Володар перснів». Щирі ж фанати вважають, що даний твір, як і невеличка казкова повість «Гобіт», є лише верхівкою велетенського айсбергу, ім’я якому — «Сильмариліон».

«Сильмариліон важко читати лише перші десять разів» — стверджують деякі прихильники цього твору. Дійсно, дуже часто опісля фільму, а чи книги «Володар перснів» дехто бере до рук «Сильмариліон» і одразу ж розчаровується — очікувалося «ще щось про гобітів», а тут Боги, Напівбоги, сотворіння світу… Той же, хто прорвався крізь перші сторінки, і з радістю віднайшов своїх улюблених ще з фільму ельфів, просуваючись вглиб Першої епохи, починає розуміти, що і ельфи тут якісь не такі, і Саурон у тутешнього Чорного Володаря в помічниках ходить, а розібратись, де «хороші», а де «погані» доволі важко, незважаючи на те, що деякі вважають, що на сторінках епосу іде звична «боротьба Світла і Тьми».

«Сильмариліон» — це епос… Власне, навіть не епос, а те, що залишилось від спроб Професора Толкіна, філолога за фахом, створити епос для «доброї старої Англії». Однак, замість «імперського епосу» Професор створив новий світ, або — як кому більше до вподоби — провидів першопочаток нашого світу. Закінчити свою роботу Толкін не встиг, «Сильмариліон» було видано його сином вже після смерти Професора.

Зацікавившись Толкіном, толкіністами та літературною творчістю фанатів творів англійського професора філології, я виявив одну цікаву закономірність: більшість фанатів-літераторів беруть за основу своїх творів не сюжетні лінії та героїв відомого більшости «Володаря перснів», а отой самий «важкий для читання» «Сильмариліон».

Геніальність «епосу Арди» в тому, що Професор буквально кількома штрихами передає характери неймовірної міці. Їх притягальна сила є такою, що в них закохуються, в їхні образи вживаються, їм присвячують вірші, про них пишуть оповідання і романи… До того ж, на відміну від цільного твору, яким є «Володар перснів», епос дає великий простір для домислювання та ідейного обґрунтування написаного.

В російськомовному просторі «Володар перснів» та «Сильмариліон» породили сотні літературних творів ріжного ступеня якості. Автору цих рядків, однак, не вдалося віднайти жодної україномовної спроби виразити своє ставлення до творчости Професора. Напевне, наші толкіністи і досі вважають чинним «указ князя Тінгола про заборону квенья в Середзем’ї» ☺

Спробою створити «продовження» «Володаря перснів» є трилогія російського письменника Н.Перумова «Кольцо тьми». Епопея ця є багата подіями, але бідна характерами. Немає жодної особистості, яка б запам’ятовувалась і вражала: головні герої просто ніякі, Ольмер, «замінник Саурона» в «Середзем’ї, триста років по тому» — наче маргарин опісля вершкового масла. Книгу не рятують безкінечні битви та пригоди, вона просто не запам’ятовується і наче проходить повз розум.

Ще один твір «за мотивами» — «Послєдній кольценосєц» К. Єськова. Дана книга заслуговує більше уваги, хоча б тому, що автор є «агресивним антропоцентристом» та ельфоненависником. Цікаво, чому певні казкові істоти можуть викликати у людини такий вилив злоби та жовчі? Мимоволі задумаєшся, а раптом Професор був правий, і ельфи таки існують… Сенс твору Єськова в тому, що частина людства

(Мордор) тягнеться до науково-технічного прогресу, а частина воліє прозябати в «брудному середньовіччі». Прогресивні сили очолюють назгули, регресивні — маги на чолі з Гендальфом, які прикликали собі на допомогу ельфів за допомогою певного магічного артефакту.

Бідолашні Першонароджені, виявляється, є «відморозками», приймають участь в «зачистках» т.є. винищенні мирного населення і бажають тримати людство в неволі і покорі, неначе тварин у заповіднику. Однак, опісля знешкодження цих «планів ельфійських мудреців» людство Арди за Єськовим плавно переходить в епоху глобалізму з індустріалізацією, екологічною