Читати книгу - "Українське письменство"

Брюховецький В. Цит. видання. — С. 119. ">[627], — проте по-більшовицькому пильний С. Щупак навіть і це примудрився поставити на карб наркомові, який щойно пішов із життя: «Тов. Каганович оцінює Хвильового 1926 року, як підголоска буржуазії, з яким потрібна рішуча боротьба. А тов. Скрипник переключив увагу на Зерова»[628]. Нарешті, як не згадати Панаса Любченка, колишнього боротьбиста і майбутнього громадського обвинувача на процесі «СВУ», секретаря ЦК КП(б)У і голову раднаркому УРСР, який, висловлюючись про Миколу Зерова, вже тоді показав себе примітивним фальсифікатором: текстуально перекрутивши окремі зеровські поетичні рядки, він, як водиться, відкоментував їх у дусі звичайної для тих років вульґарно-соціологічної демагогії[629].

Це були виступи «вождів». Але є й «партійні документи». Так, у постанові червневого (1926 р.) пленуму ЦК КП(б)У «буржуазній групі» неокласиків інкримінувалося намагання ні більше, ні менше, як відродити буржуазний лад, капіталізм. А в «Тезах ЦК КП(б)У про підсумки українізації» (1927 р.) цю думку було додатково розвинуто: «Тепер серед українських літературних груп типу неокласиків і в колах вищої інтеліґенції спостерігаємо ідеологічну роботу, розраховану якраз на задоволення потреб української буржуазії, що зростає. Характеристичне для цих кіл є прагнення скерувати економіку України на шлях капіталістичного розвитку, держати курс на зв'язок з буржуазною Європою, протиставляючи інтереси України інтересам інших радянських республік»[630].

Саме з приводу цих «партійних документів» Павло Филипович написав свою напівіронічну «Епітафію неокласикові»:

Не Райн, не Волга, не Дніпро, не Вісла — Його сховає вічності ріка. Прощай — неокласичну руку стисла Після Європ досвідчена рука. Десь Дорошкевич з ним вітався кисло, Не раз скубла десниця Десняка. Кінець! Мечем дамокловим нависла Сувора резолюція ЦК. Дарма що він, у піджаку старому, Пив скромний чай, приходячи додому, І жив працівником з юнацьких літ, — Он муза аж здригнулась, як почула, Що ті переклади з Гомера і Катулла Відродять капіталістичний світ[631].

Здавалося б, маємо в цьому сонеті збірний портрет «неокласика», та все ж, гадаю, тут ідеться передусім про Зерова: інші поети «п’ятірного ґрона» античної поезії не тлумачили[632], — а от Зеров Катулла перекладав, а Гомера переспівував у таких сонетах, як «Лотофаги», «Лестригони», «Телемах у Спарті».

Може, це парадокс, але ключ до розуміння реальних причин більшовицької ненависті до Миколи Зерова дає сам П. Колесник, чи не найзатятіший викривач і поборювач автора «Камени», — хоч це, здається, ніяк не входило в його плани. В уже згадуваній його статті-пасквілі «Плач Ярославни…» автор повністю цитує коротеньку рецензію Миколи Зерова на брошуру Юрія Тищенка «Хто такий В. Винниченко» (Книгар. — 1918. — № 7. — Стовп. 401) і грізно виділяє курсивом дещо з зеровського тексту. Процитую початок рецензії і я, зберігаючи Колесникові курсиви: «З'явилася ця брошура в тривожні часи більшовицької пропаґанди проти «буржуазної» Ради й уявляє з себе популярну апологію Винниченка, як щиро демократичного діяча. Перші сторінки її присвячено полеміці з більшовиками (показується їхній централізм і непристойні способи боротьби, як обкидання болотом політичних противників), — середина розповідає життя Винниченка до початку війни і показує дійсну вартість більшовицьких нападів на «буржуазний» характер його діяльності…» Звичайно, в 1934 році наведені тут Колесникові курсиви означали, що Зерову в більшовицькому царстві не жити, а значить, не жити взагалі. Разом з тим звернімо увагу на ось таку фразу пасквілянта: «Немає тут жодної рації переглядати десятки статей і рецензій Зерова цього періоду, друкованих у націоналістичній періодичній пресі». Гадаю, у нас є всі підстави до цього Колесникового побажання не прислухатись. І ось чому.

Була у статтях Миколи Зерова 1918—1919 років одна тема, що про неї всі незліченні Колесники й Коряки, всі Щупаки, Новиченки й Шамоти воліли мовчати, ще й як мовчати, думаю, дбаючи більше про