Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3"

Раптово усі звуки і сморід риби посилились, і я навіть на хвильку застиг як укопаний, благословляючи долю, що був хоч якось захищений земляним валом. Саме тут, перш ніж повернути на захід, дорога на Раулі проходила майже впритул до старого залізничного полотна. І зараз щось сунуло цією дорогою, тож мені довелося лягти на землю і просто втиснутися в неї, і перечекати, поки ця юрба пройде повз мене і зникне вдалині. Милістю Божою ці почвари не мали собак — хоча навряд чи від цього була б для них користь з огляду на жахливий, ядучий рибний запах, що огорнув усю довколишню місцевість. Сховавшись за кущами, я почувався у відносній безпеці в цій піщаній улоговині, хоча і знав, що ті потвори пройдуть за якихось сто ярдів від мене. Я бачитиму їх, а вони мене — ні, хіба що доля зіграє зі мною злий жарт.

Вони мали пройти повз мене, але дивитися на них раптом стало лячно. Дорогу перед натовпом заливали хвилі місячного світла, і в мене промайнула дивна думка про те, як непоправно вони все тут запаскудять. Мабуть, з усіх жителів Інсмута ці були найогиднішими — про таких навіть згадувати ніколи не схочеш.

Сморід ставав просто нестерпним, у мішанині звуків виокремились жахливе хрипіння, кумкання, виття, гавкіт і злилися в суцільний гомін, що не мав нічого спільного з людською мовою. Чи це були голоси моїх переслідувачів? Чи мали вони собак? Не міг згадати, щоб бачив в Інсмуті якихось домашніх тварин. Це їхнє лопотіння чи то плюскіт було несусвітно жахливим, я навіть очі боявся звести на страховиськ, які видавали ці звуки, і твердо вирішив не розплющувати їх, допоки вони не пройдуть. Орда крокувала майже поруч з моєю схованкою, повітря заповнило їхнє хрипке гарчання, а земля, здавалася, здригалася від нелюдського ритму їхньої ходи. Я майже не дихав і зібрав усю свою волю в кулак, щоб не розтулити повік.

Я навіть тепер неспроможний сказати напевне, реальністю були наступні події чи страшним видінням. Заходи уряду, до яких вдалися після моїх відчайдушних закликів, скоріш за все свідчать, що то була жахлива правда, однак чи не міг я бачити в ту мить галюцинації, спричинені гіпнотичним впливом атмосфери давнього, населеного потворами та огорнутого лиховісним мороком міста? Такі міста зазвичай наділені дивними властивостями й отримують у спадок божевільні легенди, цілком спроможні вплинути на уяву випадкової людини, яка опинилася серед мертвих і просякнутих огидним смородом вулиць, нагромадження гнилих дахів і напіврозвалених шпилів. Чи так уже неможливо, щоб у сутіні, яка оповила Інсмут, причаїлись бацили справжнього і заразного божевілля? Хто може сказати, де проходить межа між реальністю і вигадкою, почувши історії на кшталт оповіді старого Садока Аллена? Представникам влади так і не вдалося його знайти, і вони не мають ані найменшого уявлення, що з ним сталося. Де закінчується божевілля і починається реальна дійсність? Чи можливо, щоб мої останні страхи були лишень чистісінькою маячнею?

Але таки мушу бодай спробувати розповісти, що, як мені здавалося, я бачив на власні очі у сяйві насмішкуватого жовтавого місяця, що здригалось і купчилося, стрибало і повзло дорогою на Раулі; все відбувалося просто перед моїми очима, коли я лежав у густій траві на пустельному залізничному переїзді. Певна річ, я так і не зміг примусити себе не дивитись; мабуть, так мені судилося — та й хто зможе заплющити очі, коли за якусь сотню метрів, валуючи і хропучи, суне незліченна орда виплодків невідомої сили?

Мені здавалось, я був готовий до найгіршого, і я справді мав бути готовий — з огляду на все, що довелося побачити раніше. Попередні мої переслідувачі були вкрай незвичайними, то невже я не зміг би витримати збільшену аномальність і подивитися на істот, в яких не було й натяку на щось нормальне? Я не розплющував очей, поки звідкись прямо переді мною не залунав сиплуватий і водночас оглушливий шум. Я розумів, що тої миті значна їх частина мала проходити поруч із земляним валом, там, де він закінчувався, а колія перетинала дорогу, і більше не міг стримуватися, аби не глянути, які нові страхітливі дива постануть переді мною у непевному світлі блідого місяця.

Це був справді кінець — кінець усього, що лишилося на землі, кінець крихти душевного спокою і віри в єдність Природи і людського розуму. Ніщо з того, що я міг собі уявити, навіть якби повірив кожному слову з божевільної розповіді старого Садока, не можна було навіть порівняти з тією бісівською, проклятою Богом реальністю, що постала — принаймні я так гадаю — перед моїми очима. Я вже намагався раніше несміливо натякати, що це було, сподіваючись у такий спосіб бодай ненадовго відкласти потребу все описати. Чи ж можливо, щоб наша планета породила таких істот? Щоб людські очі наживо бачили те, що раніше вважалося лиш витвором хворої уяви і забутих легенд?

І все ж я їх бачив; вони сунули безконечним потоком — повзли, стрибали, припадали до землі, мекали; бачив масу нелюдської плоті, що пульсувала під примарним місячним сяйвом, звивалася у лиховісних корчах дикої сарабанди фантастичного жаху. На головах у декого з них були високі тіари з білувато-злотистого невідомого металу… дехто убрався в дивовижні шати, а один, що був на чолі процесії, нап’яв на себе якийсь бридкий чорний піджак з горбом на спині і смугасті штани, а на безформний відросток, що, вочевидь, мав правити йому за голову, — фетровий капелюх…

Мені здалося, що були вони переважно сіро-зеленого кольору, але з білими животами. Більшість — блискуча й слизька, краї спин укриті чимось схожим на луску. Їхні постаті віддалено нагадували людські, але голови були однозначно риб’ячі, з опуклими, вирячкуватими і незмигними очима. Збоку на шиях пульсували зябра, довгі лапи мали перетинки. Вони підстрибували часом на двох, а часом на чотирьох кінцівках — я навіть зрадів, що кінцівок було всього чотири. Їхні хрипкі, верескливі голоси, напевно, створені для чогось подібного до мови, надавали звукам безліч неприємних і загрозливих тонів, які з надлишком компенсували вбогу міміку ошкірених морд.

Але хоч якими чудовиськами вони виглядали, я їх упізнав, бо аж надто добре знав, ким вони мали бути — хіба ж так давно бачив я тіару в музеї Ньюберіпорта? Це були ті самі рибо-жаби, зображені на безіменній прикрасі, тільки живі й жахливі; дивлячись на них, я розумів, кого саме так нагадував мені горбатий священик з тіарою на голові у чорному отворі дверей церкви. Я навіть не намагався бодай приблизно підрахувати, скільки їх було. Я не міг злічити потвор, здавалося, їх незліченна тьма — і звісно ж, мій побіжний погляд зумів вихопити лиш найдрібніший фрагмент загальної картини. Наступної миті все поглинуло милосердне забуття — перше у моєму житті.

V

Тихий дощ привів мене до тями, і я зрозумів, що як і раніше лежу в порослій високою травою улоговині, а коли нетвердою ходою видибав на дорогу, не побачив у свіжій багнюці жодних слідів. Запах риби теж зник. У сіруватому серпанку на південному сході мріли зруйновані дахи та безголові дзвіниці Інсмута, однак на всьому обширі солончаків і боліт не було жодної живої душі. Годинник показував першу по обіді.

Я не був упевнений у реальності того, що зі мною сталося, однак за всім цим відчував щось зловісне. Треба було