Читати книгу - "Хроніка королівського відбору, Агата Задорожна"

Це точно був артефакт – сила від нього розходилася потужними хвилями, які без особливих труднощів вловлювала навіть Йовіла. І це точно були сережки з королівської скарбниці – на них наче було написано “старина”, вони дихали історією, і Йовіла цілком могла уявити, що колись їх раз чи два вдягала якась королева чи принцеса. 

На цьому тлі прикраса, яку подарував Аніт принц, виглядала, як дешева підробка, як спроба відкупитися, або ж подати досить чіткий сигнал. І Аніт його зрозуміла та прийняла з мовчазною погордою – поспішно пішла прогулятися гаєм навколо гуртожитку “для кращого сну”. 

Через кілька годин, коли всі наречені вже поснули, Йовіла подумала, що їй би теж не завадив такий променад – вона лежала у ліжку, вдягнена у свою найзручнішу піжаму, але сон все не йшов. Тепер все, про що вона могла думати, так це про свою загадку. Що це могло бути – недосяжне, що на виду ховається? 

Йовіла дістала з комода поряд із ліжком свою записку та втупилася у неї в майже цілковитій темряві, наче слабке місячне сяйво могло відкрити для неї якісь підказки, яких вона раніше не помічала. 

“Нитка долі покаже шлях до принца прекрасного”... 

Як там казав Вітан? У принца напрочуд високе его. Ось тільки чому він сказав “високе”? Завжди говорять “велике”. Чи це могло щось означати, чи Вітан просто помилився?..

Перед уявою Йовіли постало лице артефактора – зібране, зовсім трохи смішливе і дуже, дуже професійне. Ні, він не міг помилитися, а значить, сказав так навмисно. Чи це була підказка для неї? Невже він думав, що вона сама не зможе розкусити цю загадку?..
Але Йовіла досить швидко зупинила себе. Ось пройшов вже день, а вона таки не розв’язала цю загадку. Очевидно, їй була потрібна допомога. Ось тільки як розуміти цю дивну підказку? 

Високе, високе… Це, певно, позначало місце, де могло бути щось заховане, а не висоту самого артефакту – бо це не дало би їй жодної користі. А що у цьому палаці взагалі було високе?

Йовіла сіла у ліжку. Вона мусила подивитися на палац і знайти найвищий шпиль, який тільки у ньому був. Можливо, це була дурниця, і артефакт варто було шукати зовсім не там, проте вона мала перевірити. Сорен точно не щось натякав, і вона була би останньою дурепою, якби не довіряла його словам. 

Йовіла визирнула у вікно. Місяць стояв уповні, і його біле розсіяне світло падало на підлогу кімнати. Недостатньо яскраве, щоб щось читати чи писати, але достатньо яскраве, щоб вона точно не могла заснути. Що ж, тоді саме час для нічної прогулянки. 

З-під подушки Йовіла дістала свій халат – перед відбором вона пришпилила до нього таку кількість мережив, рюшів і гаптувань, що, застібнутий, він цілком нагадував пристойну сукню. Щонайменше, на ранок ніхто не сказав би, що принцова наречена блукала палацом у нічній сорочці. 

Вислизнути з гуртожитку було так само просто, як і усі попередні рази – навколо не стояло жодної охорони. Або ж вона просто не могла її помітити. І тільки у ту мить Йовіла замислилася над тим, що гуртожиток мав бути вкритим десятками складних заклинань, що захищали наречених, інакше все це не мало жодного сенсу – особливо враховуючи те, що двох з них вже криваво вбили. 

В світлі нових знань дорога до палацу вже не здавалася Йовілі такою приємною – особливо, коли вона починала звертати увагу на усі темні закуточки, за якими міг би ховатися вбивця. А таких у гаю було чимало – і коли Йовіла пройшла повз галявину, посеред якої плюскотів невеликий фонтан, їй здалося, що вона все ж когось помітила. Це була коротка іскра, що мигнула в повітрі; можливо, це був відблиск чужих очей або ж промінчик місяця, що впав на прикрасу. Але ця іскра у темряві здалася яскравою і помітною. Ноги Йовіли завмерли на мить, а потім вона почула шурхіт: людина тікала.

А коли від Йовіли тікали, вона знала, що потрібно робити. Це завжди було правильним рішенням, яке поки що її ще жодного разу не підводило: їй потрібно було наздоганяти. Постать бігла кущами і травою, прямо навпростець, проте Йовіла обрала шлях стежкою. Вона була вбрана в довгий і збіса незручний халат і спальні туфлі з м’якими боками, тож пробіжка по корінцях і між гілками здавалася менш, ніж бажаною. Натомість вона сподівалася, що зможе наздогнати людину на наступному повороті, якщо тільки побіжить досить швидко і тихо. Із цим проблем у Йовіли ніколи не було; іноді їй здавалося, що половина її роботи складалася із бігання та скрадання. 

Зрештою її стратегія окупилася: коли вона завернула на найближчу стежину, попереду побачила чужу спину у шовковій білій сорочці, що аж виблискувала у темряві. Таку ціль було неважко помітити. Краєм ока Йовіла вхопила і копицю волосся: тепер, коли не було денного світла, що обманювало її очі, і коли вона нарешті знала правду, впізнати Ярову спину було зовсім не так складно. 

Злість додала Йовілі більше сил, ніж вона сподівалася, і як би її брат не намагався втекти, Йовіла його помалу наздоганяла. В якусь мить він знову заліз у кущі, і Йовіла побігла вперед, сподіваючись обігнати його за наступним поворотом, але потім спинилася. Повільно і тихо. 

Вона знала цей трюк. Яр провертав його із нею десятки разів, коли вони дітьми грали у лови: він начебто тікав гущавиною, і Йовіла гналася за ним; але насправді він сидів тихенько під якимось кущем, а потім вилазив і біг у протилежний бік. 

Звісно, це було давно. І було дурно і марно покладатися на ці хиткі непевні спогади. Яр міг зараз бігти вже за кілька сотень метрів від неї, а вона стояла тут і гаяла час.