Читати книгу - "Королева Марго, Олександр Дюма"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Рене, ви сьогодні справді в якомусь похоронному настрої, — сказала баронеса.
Генріх насупив брови, але зрозумів, що Рене йде до якоїсь мети, — до якої саме, він ще не здогадався, — і вирішив вести до кінця розмову, яка збудила в ньому такі тяжкі спогади.
— А ви, — сказав він, — знаєте також А подробиці про отруєння принца де Порсіана?
— Так, — сказав Рене. — Довідались, що він залишає коло постелі щоночі горіти лампу; отруїли оливу, і він задихнувся від отруйного запаху.
Генріх зчепив свої вогкі від поту пальці.
— Якщо так, — промурмотів він, — той, кого ви звете своїм другом, знає не тільки подробиці про ці отруєння, але й того, хто вчинив їх.
— Так, і тому він хотів би дізнатися у вас, чи маєте ви вплив на принца Порсіана, який лишився живий, і чи не могли б просити його дарувати вбивці смерть його брата.
— На жаль, — відповів Генріх, — зостаючись іще наполовину гугенотом, я не маю ніякого впливу на пана принца де Порсіана; ваш друг помилився, звертаючись до мене.
— Але якої ви думки про настрої принца де Конде і пана де Порсіана?
— Як мені знати їх настрої, Рене? Бог, якого я знаю, не дав мені здібності читати в серцях.
— Ваша величність можете спитати про це у себе самих, — сказав спокійно флорентієць. — Чи не було в житті вашої величності події такої тяжкої, яка могла б стати спробою для милосердя, такої сумної, яка могла б бути спробним каменем для великодушності?
Слова ці були вимовлені тоном, який змусив здригнутися навіть Шарлотту: в них був такий прямий натяк, що молода жінка відвернулася, щоб не видно було, як вона почервоніла, і щоб не зустрітись поглядом з Генріхом.
Генріх зробив неймовірне зусилля над собою; він надав байдужого виразу своєму обличчю, яке стало було погрозливим, коли флорентієць вимовив свої слова, і, змінивши благородну синівську скорботу, що стискала його серце, невиразною замисленістю, сказав:
— Тяжкої події в моєму житті... Ні, Рене, ні, від юнацтва мого залишились у пам’яті тільки пустощі та безтурботність, що чергувалися з більш-менш жорстокими нестатками, які накладаються на всіх природними неминучостями або спробами, що йдуть від бога.
Рене теж затамував своє занепокоєння, пильно стежачи то за Генріхом, то за Шарлоттою, ніби намагаючись викликати його і стримати її, бо Шарлотта, щоб приховати замішання від цієї розмови, узялася до свого туалету і простягла руку до коробочки з опіатом.
— Ну, коли б ви були братом принца де Порсіана або сином принца де Конде, і коли б отруїли вашого брата або вбили вашого батька...
Шарлотта злегка скрикнула і знову піднесла опіат до уст. Рене побачив її рух, але на цей раз не спинив її ні словом, ні жестом, тільки скрикнув:
— В ім’я неба, відповідайте, сір: сір, коли б ви були на їх місці, що б ви зробили?
Генріх зібрав свої думки, обтер тремтячою рукою лоб, на якому проступило кілька крапель холодного поту, і, випроставшись на весь зріст, відповів серед повного мовчання, яке переривалось тільки диханням Рене та Шарлотти:
— Коли б я був на їх місці і був певен, що стану королем, тобто представником бога на землі, я вчинив би як бог: простив би.
— Пані, — скрикнув Рене, вириваючи опіат з рук у пані де Сов, — пані, віддайте мені коробочку; мій хлопець, я бачу, помилився, принісши її: завтра я пришлю вам іншу.
XXIII. Новонавернений
Другого дня мало відбутись полювання з псами в Сен-Жерменському лісі.
Генріх наказав, щоб на вісім годин ранку йому осідлали невеликого беарнського коника, якого він збирався подарувати пані де Сов, але спершу хотів випробувати сам. О восьмій без чверті кінь був поданий. Тільки пробило вісім, Генріх вийшов.
Гордий і гарячий, не зважаючи на свій невеликий зріст, кінь помотував гривою і бив копитом землю. Було холодно, і легенька ожеледь вкривала двір.
Генріх намірився піти через двір до конюшні, де дожидався його конюх з конем, і коли він проходив повз швейцарського солдата, що стояв на варті при воротях, той віддав йому честь зброєю, сказавши:
— Хай бог боронить його величність короля Наварського!
Почувши вітання, а особливо голос, що промовив його, беарнець здригнувся.
Він повернувся і ступив крок назад.
— Де Муї! — пробурмотів він.
— Так, сір, де Муї.
— Що ви робите тут?
— Шукаю вас.
— Чого ви хочете від мене?
— Мені треба поговорити з вашою величністю.
— Нещасний, — сказав король, наближаючись до нього, — чи ти не знаєш, що ризикуєш головою?
— Знаю.
— І що ж?
— І от я тут.
Генріх злегка зблід, розуміючи, що поділяє небезпеку, на яку наражав себе запальний молодий чоловік. Він занепокоєно озирнувся навколо себе і відступив удруге так само швидко, як і вперше.
Він помітив коло вікна герцога д’Алансона.
Зараз же змінивши манеру поводитись, Генріх узяв мушкет із рук де Муї, що стояв, як ми вже сказали, на варті, і, удаючи, ніби перевіряє його, сказав:
— Де Муї, ви, звичайно, не без дуже серйозних причин полізли у вовчу пастку?
— Звичайно, сір. От уже тиждень я пристерігаю вас. Учора тільки я дізнався, що ваша величність маєте спробувати цього коня, і став на варті при Луврських воротях.
— Але де взявся на вас цей костюм?
— Капітан відділу протестант і мій друг.
— Візьміть мушкет, верніться до своїх обов’язків. На нас дивляться. Вертаючись, я постараюсь перекинутись з вами словом; якщо ж я сам не заговорю, не затримуйте мене. Прощайте.
Де Муї знову почав ходити розміреним кроком, а Генріх пішов до коня.
— Що це за гарненька тварина? — спитав з вікна герцог д’Алансон.
— Я збираюсь попробувати цього коня сьогодні, — відповів Генріх.
— Але це кінь не для чоловіка.
— Його й справді призначено для вродливої дами.
— Стережіться, Генріх, не зробіть нескромності; адже ми побачимо ту даму на полюванні, і якщо я не знаю, чий ви рицар, то знатиму принаймні, чий ви конюх.
— Е, ні, ви цього не знатимете, — сказав Генріх з своєю удаваною добродушністю, — ця прекрасна дама сьогодні не зовсім здорова і не зможе вийти.
І сів у сідло.
— А, — сказав
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Королева Марго, Олександр Дюма», після закриття браузера.
