Читати книгу - "Вихор почуттів, Ксенія Стрілець"

- Це було найбезглуздіше спонтанне рішення у моєму житті. І на жаль, іноді я роблю такі дурні речі. Якщо знову дійде до сварки, то краще мене одразу прив'язати до батареї і дати охолонути аби я знову не утнула щось подібне, - даю йому рекомендацію на майбутнє, а сама зберігаю у своїй пам'яті слова про почуття і чарівну німфу.

Я заплуталась в його словах, в його діях, в його погляді. Я боялась зробити перший крок, бо не була впевнена в його почуттях, але ніяк не очікувала, що Слава здатен на такі зізнання. Він дивиться на мене так, як ніколи до цього не дивився, якось по-особливому. На мої щоки падають сльозинки, перш ніж я встигаю зморгнути їх.

- Ти чого?! - ніжно і обережно стирає їх рукою. - Туш потече, - каже жартома.

- Не важливо, - відмахуюсь. - Краще продовжуй говорити.

- Я останній раз стільки говорив, коли захищав дисертацію, - він сміється, а я готова і її послухати, аби він не зупинявся.

- Ти так і не договорив, що ми робитимемо далі, а в мене вже терпець уривається.

- Може в тебе є варіанти? - він дражнить мене, і такий Слава мені подобається значно більше.

- Всі мої варіанти непристойні, - бачу як миттєво загоряються його очі. - Але ми з цього почали не залишивши місця для іншого. 

- І що ти маєш на увазі під іншим?

- Ну, можливо, прогулянка містом, похід у кіно або в музей, - починаю замислено перелічувати.

- Ну кіно я розумію, а от музей… - він починає сміятись.

- Даремно ти так. Коли трохи потеплішає, я планую відвідати всі музеї міста, і почну я з музею пива, - посміхаюсь і підморгую йому.

- А хіба є такий музей?

- І це в мене запитує місцевий житель? Звісно що є, і ще багато чого цікавого. 

- Ну тоді складай список і я готовий слідувати за тобою, - він цілує мене ніжно, ледь торкаючись губ, але кожен його дотик то неймовірна насолода. - Ми можемо продовжити просто з цієї миті. Чудово провести цей неймовірний вечір, який ви з Дашкою влаштували. І до речі дякую тобі, - він не перестає мені цілувати і це відволікає від його слів та збиває з думки. - А завтра ми можемо піти у кіно, - але чомусь починає усміхатись. - Або відразу до музею пива, якщо тобі так не йметься. 

- Ось і розказуй тобі щось після цього, - надуваю ображено губи, але мені так подобається, що з похмурого ворчуна він перетворюється на… себе. З рідкими, але влучними жартами, з легкою посмішкою, яка не так часто з'являється на його обличчі, але така цінна саме в ту мить. 

- Я на все згоден, навіть на мелодраму, якщо наші місця будуть в останньому ряду, - слідом за ним я теж починаю сміятись, бо розумію, що з таким планом фільм ми дійсно не подивимось.

- Ось ти де, - лунає голос, коли двері зали відчиняються, а на порозі з'являється та сама жінка-якір, яка зовсім нещодавно висіла на руці Слави. - Ой, вибачте, що завадила, - та її вибачення звучать не щиро. 

Її хода витончена, наче вона щойно дефілювала на подіумі і вирішила спуститись до нас. Вона прямує до нас, її стегна звабливо розхитуються з кожним кроком, а посмішка розтягується від вуха до вуха. Тфу!

- Рудольфович вже всім телефони обірвав, бо не може до тебе додзвонитись. 

- Ларисо, я зараз зайнятий. Потім подзвоню йому.

- Ми його отримали, - каже емоційно наче і не чула його слів. - Ми отримали запрошення на стажування. Я й досі не можу в це повірити. Ти так чекав на нього. Оце так подарунок на день народження. 

Вона зупиняється біля нас, і якби Слава все ще не стояв так близько до мене, вона б вже накинулась на нього. Її зовсім не бентежить наша близькість, а мене все більше дратує її нахабність та надмірна увага до Слави.

- Лікарня подбає про всі папери, а нам треба лише зібрати валізи і ми полетимо до Туреччини. Я й досі в це не вірю, - вона продовжує верещати, а я помічаю блиск в очах Слави і щасливу посмішку. А потім він дивиться на мене і його радість згасає. 

Двері знову відчиняються і в хол виходить галасливий натовп чоловіків. Прохідний двір якийсь, чесне слово. 

- А ось і наша зірка власною персоною! - каже хлопець у синій сорочці і весь натовп рухається до нас. Знову.

Слава зітхає і розвертається до друзів. Хлопці вітають його та Ларису з довгоочікуваним стажуванням і лише я наче оленятко Бембі, стою з виряченими очима і нічого не розумію. Вони розмовляють медичними термінами в яких я нічого не тямлю і починаю відчувати себе зайвою серед цього згустку розумників. Коли я вже готова втекти, Слава міцніше обіймає мене за талію і притягує ближче до себе. Що звісно ж не залишилось непоміченим для зацікавленого погляду Лариси.