Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

Краснер обхопив голову руками й застогнав. Він, тобто Ленні, казав Фергюсону, тобто Джорджу, що вже дійшов до ручки й не може більше терпіти, і Фергюсон-Джордж сумно й співчутливо кивнув головою, знаючи, що жодна людина не в змозі зупинити дощ, що чудеса знаходяться поза межами людських можливостей, але Фергюсону в ролі Фергюсона було важко завершити цю сценку власною ремаркою, бо коров’ячі стогони Краснера були такими кумедними, що він не втримався й розреготався, і це вихопило його з атмосфери спектаклю. Але не Краснера, який подумав, що Фергюсон сміється, продовжуючи грати Джорджа, і тому, й досі перебуваючи в ролі Ленні, він сказав:

– Негоже отак сміятися наді мною, Джордже. Може, я й не найрозумніший хлопець на селі, але в мене є душа, так само, як у тебе та інших, тому якщо ти не прибереш зі своєї пики отой веселий вишкір, то я зламаю тобі шию, як ламаю її отим кроликам.

Після того, як Краснер в ролі Ленні виголосив такий щирий та красномовний спіч, Фергюсон відчув необхідність силоміць запхати себе назад в личину Джорджа заради Краснера і заради решти хлопців, які прислухалися до них. Але не встиг він розкрити рота, щоби вигукнути на всю силу своїх легенів і наказати дощу зупинитися («Кінчай свої штучки з водою, босе!»), як небо вибухнуло таким оглушливим ударом грому, що він, мов вибух артилерійського снаряду, струсонув долівку хатинки і брязнув віконними рамами, які продовжували гудіти й вібрувати, доки новий вибух грому знову не змусив їх забрязкотіти. Половина хлопців підскочили й сіпнулися вперед, мимовільно скоцюрбившись від страху, а друга половина чисто рефлекторно скрикнули, виштовхнувши повітря зі своїх легень короткими переляканими вигуками, схожими на слова, але насправді то були інстинктивні зойки у вигляді слів: «Ой, ой, ой!» Дощ продовжував періщити, лупцюючи в шибки й роблячи їх майже непрозорими; крізь них не було видно нічого, окрім хвилястої водянистої темряви, раптово пронизуватої списами блискавок – десять-двадцять секунд суцільна темрява, а потім на одну дві секунди сліпучий спалах білого світла. Шторм, який передбачив Фергюсон, здоровенний подвійний шторм, створений зіткненням фронтів з півночі та півдня, впав на них з неба, і був той шторм навіть більшим та сильнішим, аніж він гадав. То був величний ураган. Він був як сокира люті, що трощила небеса довкола себе. Його міць п’янила й звеселяла.

– Не хвилюйся, Ленні, – сказав Фергюсон Краснеру. – Тобі нема чого боятися. Я припиню цей шум прямо зараз.

Не зупиняючись і не кажучи решті, що він збирається зробити, Фергюсон зіскочив зі свого ліжка, підбіг до дверей і рвучко їх відчинив, смикнувши обома руками і не зупинившись на застережливий вигук Білла, який почувся ззаду: «Ти куди, Арчі? Ти що, здурів?!» Він розумів, що дійсно робить дурість, але річ була в тім, що на той момент йому захотілося здуріти, збожеволіти, йому захотілося вискочити під шторм, стати його частиною, бути всередині нього, щоби шторм став частиною його.

Дощ був просто пречудовий. Коли Фергюсон вийшов за поріг і став на землю, він усвідомив, що іще ніколи не стикався з таким сильним дощем, що краплини цього дощу були більшими й швидшими за всі ті краплі, які йому досі доводилося бачити, вони стрімко неслися з неба з силою свинцевої картечі і були такими важкими, що могли залишити на його шкірі синці чи навіть розбити йому голову. То був розкішний дощ, всемогутній дощ, але для того, аби насолодитися ним сповна, Фергюсон вирішив підбігти до зграйки дубів, котрі стояли метрів за тридцять від нього, щоби сховатися під їхніми гілками та листками від свинцевих куль дощу. Тож він щодуху кинувся до того гайка через просяклу водою слизьку землю, розплескуючи багнюку, над головою в нього бубонів грім, а неподалік встромлялися в грунт вогненні списи блискавок. Коли Фергюсон добіг до дерев, він був уже мокрий як хлющ, але йому було приємно бути мокрим як хлющ, він почувався страшенно щасливим, щасливішим, аніж будь-коли того літа, аніж будь-яким літом, і щасливішим, аніж будь-коли в житті, бо, безперечно, це був найкращий та найсміливіший з усіх його вчинків.

Вітру не було або майже не було. Шторм виявився не ураганом і не тайфуном, а просто дуже сильною зливою з громом таким сильним, що аж піджилки тряслися, і блискавкою, яка сліпила очі, але Фергюсон блискавки зовсім не боявся, бо на його ногах були гумові кеди, а при собі він не мав жодного металевого предмету – ані наручного годинника, ані срібної пряжки на ремені, тому й почувався у безпеці. З піднесеним настроєм споглядав він з укриття під деревами сіру стіну води, яка стояла між ним та будиночком, дивився на розмиту, майже невидиму фігуру вожатого Білла, який стояв у відкритому одвірку і кричав йому, а радше, кричав на нього, жестами закликаючи повернутися до хижки. Але Фергюсон не міг ані слова розібрати через шум дощу та гуркіт грому, а особливо через те, що сам Фергюсон почав волати, вже не як Джордж, котрий зібрався рятувати Ленні, а просто як Фергюсон, як тринадцятирічний хлопець, котрий верещав від радісної думки про те, що він живе у цьому буремному світі, який подарував йому тодішній ранок, і навіть коли десниця блискавки вдарила в горішню гілку одного з дерев, Фергюсон не помітив цього, бо знав, що перебуває в безпеці, а побачивши, як Білл вискочив з будиночку й кинувся до нього, подумав: «З якого дива він це робить?» Та перш ніж Фергюсон встиг дати відповідь на це запитання, відчахнута блискавкою гілка полетіла донизу, цілячи йому прямо в голову. Хлопець відчув удар, відчув, наче хтось тріснув його ззаду кийком по голові, а потім він вже не відчував – нічого й ніколи. Його нерухоме тіло лежало на просяклій водою землі, дощ продовжував періщити, сиплячи на нього рясні свинцеві краплини, грім продовжував тріщати угорі, а боги по всій землі від краю до краю мовчазно завмерли.

2.3

Його дідо називав це «курйозним перехідним періодом», себто проміжком часу між двома іншими проміжками, часом без часу, коли всі правила щодо того, як треба жити на світі, були спущені в унітаз, і хоча хлопець-безбатченко й розумів, що так безкінечно тривати не може, йому хотілося, щоби цей період розтягнувся довше за ті два місяці, які були йому призначені, хоча б іще на два місяці на додаток до початкових двох, а потім, можливо, іще на півроку, а то й на рік. В