Читати книгу - "Претенденти на папаху, Олег Федорович Чорногуз"

Сідалковському здалося, що на нього вилили добру каструлю окропу. Він ще щось їй говорив, виправдовуючись, але вона, не слухаючи, вела далі:

— Я не мала можливості перебирати женихами…

— Ви жили на безлюдному острові?

— Я жила, як в облозі. Мене Хлівнюк переслідував на кожному кроці. Він мені не давав проходу. Він мене зустрічав, він мене перепиняв, він не спускав з мене очей. Ти уявляєш?! Я виходила з дому, він стояв біля воріт. Я заходила в кафе, він сідав поруч. Я йшла в кіно, він умощувався збоку чи позаду мене. Я дивилася на кіноекран, а відчувала, що він дивиться на мене. Він мене взяв облогою…

— Я розумію, — посміхнувся Сідалковський. — Жінка — це не фортеця і таких довгих виснажливих облог, як правило, не витримує… Але ви ж не для нього, Антоніє…

— Я люблю тебе, Сідалковський. Люблю і готова на все, як жінка, що по-справжньому кохає. Не так, як ти, Сідалковський.

— Що саме не так, як я? — попросив уточнити він.

— Люблю тебе і не знаю за що. Але готова на все…

— Повторіть ще раз цю фразу… Я хочу її запам'ятати на все життя.

— Я люблю тебе…

Сідалковський затулив її рота поцілунком.

— Так ніхто не кохав, — нарешті видихнув Сідалковський сосюринський рядок і глянув у небо.

Місяць уперся рогами в білу, пухнасту, як перина, хмаринку, загадково посміхаючись у свої вуса, поплив у срібно-голубому сяєві неба…

До свого будинку він добрів перед самісіньким світанком. Лінуючись виймати ключі з кишені, натис задубілими пальцями на кнопку електродзвінка. Він мелодійно захурчав, а тоді вибив позивні «Знову цвітуть каштани…» і замовк. По той бік дверей — жодного звуку. Знову щосили натис на електродзвінок. Диван злегка заскрипів. Подумав з неприязню: «Повернулася трохи раніше від мене. Це ж і її якийсь музикант, — Сідалковський усіх Айстриних залицяльників називав «музикантами», — обіймав, пестив». Він на мить уявив собі знайому картину, свідком якої він хоч і не був, але неодноразово був її учасником. У серце щось кольнуло.

«Вона тобі що — дружина? — прокинувся у ньому двійник. — Твоє яке діло?»

«А ти спи! — огризнувся Євграф. — Мораліст».

«Мене тільки одне дивує: як може в одній особі водночас жити ловелас і однолюб? Для чого тобі стільки дівок, молодиць? Ти ж казав, що весь у пошуках своєї Атлантиди».

«Я поки що шукаю ключі й не знаю, де вони запропастилися».

Двійник продовжував: «Знайшов Ядвігу і мар'яж де резон, як ти кажеш. То поспіши, поки вона ще тебе не розкусила й не передумала. Ти ж саме такої голубої квітки хотів? А тепер стоїш під дверима і робиш творчу розкладку: якби носик Тасі, вушка та ніжки Айстри, губки Еліани, темперамент Ії, то з Ядвіги вийшов би твій ідеал! Матимеш ти носик… А Ядвіга й так непогана. Єдиний недолік — не закривається повністю ротик. Але це ж тепер модно… А так вона розумна, дотепна…»

«Нічого дивного, — відповів йому Сідалковський. Більше трьох тижнів спілкується зі мною. Це більше, ніж будь-які тримісячні енциклопедичні курси».

«Ах, ах, ах, — промовив двійник голосом дяді Філі.— А ти все шукаєш ключів, яких нема…»

«Точно нема. Чортова дівка й ключі разом з грішми забрала. Для чого їй ті ключі?» — він зозла ударив черевиком по дверях.

Двері відчинилися, але — кількома поверхами вище. Хтось спускався східцями і так дрібно й чітко вистукував каблуками — цок-цок-цок, що Сідалковському здалося, ніби то з'їжджають униз коником, підкованим срібними підківками.

Донизу опускалося чарівне дівча із бронзовими шпорами на червоних чобітках.

— Бон суар, мадам! — посміхнувся червоним чобіткам зі шпорами Сідалковський.

— Але вже ранок, — похитали білявою зачіскою червоні чобітки зі шпорами.

«Розбирається», — подумав Сідалковський. Але як буде «доброго ранку» по-французьки, він не знав.

— Невже? — здивувався. — Я тільки-но прийшов додому…

— Так рано? — червоні чобітки зі шпорами пробігли повз нього.

— А чому ви так пізно?

Червоні чобітки зі шпорами зупинилися при виході із під'їзду, показали йому рожевого язичка і оксамитовим голосом мовили:

— Багато знатимеш — швидко зносишся… Хи-хи! — І вітер зачинив за червоними чобітками зі шпорами двері, сипнув пригорщу снігу в під'їзд.

«Я б їй залюбки залишив свій номер телефону і домашню адресу, — подумав Сідалковський, — аби тільки такі ніжки не піднімалися вище у моєму під'їзді. До мене значно простіше: тільки зайшов — одразу наліво…»

— А ключів нема! — сказав він уголос.

Ще раз підійшов до дверей і зозла натиснув на них плечима. Двері скрипнули й відчинилися. Айстра лежала на дивані і, широко розплющивши очі, дивилась на нього:

— Ти, граф?!

— Ні! Цього разу мій двійник.

— Я тебе цілу ніч чекала!

— Чому ти не відчиняла?

— Боялась, що це якась твоя дівка прийшла. А в тебе ж є ключі…

— Є, але я так замерз, що тільки до електродзвінка міг дотягнутися…

Нашвидкуруч роздягся і приліг поруч Айстри. Та, як кізочка, зіскочила з дивана.

— Ти куди? — запитав, розплющивши очі.

— Я збиратимусь, граф!

— Так рано? — щось кольнуло його в серце. — Кому рано, а кому вже й пізно…

— Що за ноти композитора-невдахи?

— Міг би хоч зателефонувати?!

— Я телефонував, — він, підвівшись на лікті, дивився на неї. Айстра стояла в голубенькому шовковому костюмчику, що так звабливо облягав її гарне дівоче тіло і збуджував навіть утомленого Сідалковського. — Айстро, йди до мене… Я замерз…

— Ні, граф. Нам не судилося бути разом.

— Що ти таке кажеш?

Вона мовчки пакувала валізу.