Читати книгу - "Претенденти на папаху, Олег Федорович Чорногуз"

— В чоло тільки мертвяків цілують…

— А ти для мене і є мертвяк, борщагівський графчику, — і випхнула його за двері.

Сідалковський вискочив у темінь, навіть забувши сказати своє «Аріведерчі, мадам!». Він борсався ув обіймах сиво-гнітючої хурделиці, що, присвистуючи, витанцьовувала навколо нього, засліплювала йому очі снігом і не давала зрозуміти, де він, на якій вулиці і в якому напрямку треба йти. Якби й захотів повернутися назад, то, був певний, уже не втрапив би. Не помітив ні номера будинку, ні назви вулиці: все було заліплене снігом, засипане хуртовиною, що весь час кидалась сніжками, відскакувала од нього й нахабно реготала в обличчя, то хапаючи його за щоки, то за ніс, а то заповзаючи аж під саму сорочку, зимно лоскочучи груди.

Сідалковський згадував загадкову Тасю-Раю і справді кляв її, хоч не міг не визнати, що йому було з нею весело й приємно. І все ж у ньому прокинулось якесь дивне передчуття страху. «Щось має трапитись. Щось має трапитися!» — бухкало його серце. Цей страх він відчув ще у неї в квартирі. Чекав, що ось-ось хтось має з'явитися. Але ніхто так і не з'явився. Він брів засніженими передсвітанковими вулицями і оглядався: здавалося, що його зараз хтось наздожене і вдарить у лице, як били в дитинстві… Але ніхто не йшов за ним назирці. Лиш весело й безтурботно гуляв з метелицею вітер, свистів на всі свої могутні легені й реготав прямо в обличчя Сідалковському, боляче б'ючи його колючим снігом по щоках.

«Досі я любив до першого розчарування. До першого пізнання, а цю… Хоч і порожньо на душі, покохав би й ще колись, якби не оця чортова загадковість та не страх. Цікаве створіннячко! Романтичка, божевільна романтичка… — передражнив він її.— Я теж романтик. І теж, мабуть, божевільний…»

Згадалась Антонія. Ще, здається, вчора вона посідала чільне місце в його душі, а сьогодні він відчував, як Хлівнюкова дружина почала відсуватися на задній план. Та ще й ота її така недоречна репліка:

— Сідалковський, мені приснилось, що у мене від тебе син…

— Сподіваюсь, ви не дуже раділи?

— Навпаки, Сідалковський, я була просто щаслива!..

— А я відчуттям щастя, на жаль, похвалитися не можу. У мене від таких повідомлень шкіра сіріє…

— Сіріє чи сиріє?

— Те й друге… Так що давайте, Антоніє, домовимось раз і назавжди: хай вам сняться найкращі сни, але щоб жоден з них не в руку мені… Я не дуже складно говорю?..

— Що ти! Ясніше не скажеш…

— От саме за розум я вас, Антоніє, і люблю, хоч досі мене переконували, що краса та розум поруч не ходять.

— А ти, Сідалковський?..

— Я мав на увазі жіночий розум і жіночу красу…

— Спасибі, Сідалковський, за комплімент. А сон усе ж послухай…

— Сподіваюсь, він у вас перший і останній?..

— Останній, останній, Сідалковський, — багатозначно мовила вона. — Син був такий маленький-маленький. Просто масюпусінький. Здавалось, неозброєним оком його не побачиш. Мені аж страшно стало. Одягнений точнісінько як ти. Ну все до найменших подробиць. У такий самий вельветовий костюмчик. У нагрудній кишенці носовичок, окуляри «дипломат» і, звичайно, лаковані черевички…

— Але мікронний? — перебив її Сідалковський.

— Мікронний, мікронний, — погодилась вона.

Сідалковський далі не слухав. Він раптово спохмурнів і задумався: «В суспільстві я також мікронний. Та, думаю, поки що…»

Антонія замовкла. Він глянув на неї і побачив, як по її щоках рясно й швидко котяться сльози.

— Коли ви плачете, Антоніє, я сліпну, — мовив він. Вона витерла сльози:

— Я не плачу. То сніжинки на моїх щоках тануть… — А потім додала: — Я думала, Євграфе, що ти мене по-справжньому кохаєш. Я навіть дала собі слово: якщо коли-небудь тебе зраджуватиму, то тільки з одним чоловіком…

— З ким же?

— Зі своїм рідним…

Після цих слів він їй щось довго говорив, здається, утішав, не в своєму стилі вдячно пригортав до себе.

— Мене не полишає думка, що нашому коханню кінець…

— Що ви, Антоніє! Все залежить від вас.

— Не від мене — від тебе, Євграфе…

— Не перебивайте мене, Антоніє,— продовжував він, до неї, як і до всіх, звертаючись на «ви». — А то я, як каже Ховрашкевич, загублю нитку — нитку Аріадни — і заплутаюсь у лабіринті своїх думок. Я знаю, що ви не любите мене. Та й мені цього не треба. Але не полишайте мене так швидко. Не встигли знайти — і вже загубити? Я цього не переживу. Я хочу любити вас, ось у чому моє щастя! — грав сам себе Сідалковський.

— Євграфе, любий мій!

— Не треба слів! Не треба пафосу. Справжнє кохання — це не гра в слова. Це мовчання…

— Але я жінка, я мовчати не можу. Я тебе люблю, люблю, Сідалковський…

— О небо! Я не закликав ніколи тебе в свідки, — Сідалковський згадав Тамару, — але цього разу закликаю… Небо, будь мені свідком! Антоніє, повторіть ще раз цю красиву фразу… — як на сцені, фальшиво й награно, говорив він і дивувався: «Невже вона не розуміє, що я граюсь у кохання? Що вона набридла мені? Невже їй нічого не підказують інтонації в моєму голосі?»

— Я люблю тебе, Сідалковський! Тебе — і більше нікого!

— А Хлівнюка?

— Я не люблю його. Я ненавиджу!

— Але ви ж вийшли за нього заміж! До речі, ще молодою! Вас же ніхто не примушував?

— Я одружилася з ним… Бо… Ну, як тобі сказати… Я була красива…

— Є красива, — перебив її Сідалковський. — У цьому маю можливість ще переконатися і я через якихось десять років…

— Не кидай мене, Сідалковський! — раптом сказала вона. — Позалицяйся до мене. Я ще так хочу почувати себе жінкою… Жінкою, за якою ще сохнуть, зітхають і навіть фальшивлять, кажучи ось такі