Читати книгу - "Претенденти на папаху, Олег Федорович Чорногуз"

Тоді вийшла на кухню, там переодяглась і кинула поверх своїх речей голубенький нічний костюмчик, який так подобався Сідалковському…

Потім підійшла до ліжка, мабуть, хотіла попрощатися, але він раптом обхопив її обома руками й притяг до себе.

— Не будь егоїсткою, Айстро! Коли ти холодна приїхала з Шпіцбергену, я віддав тобі все тепло, — ляпнув він те, чого не хотів казати.

— По-моєму, ти вже перегрівся. Аж замерз…

— Мені тепло тільки з тобою, Айстро… — мовив він їй на вушко і ніжно пригорнув до себе.

Пахло парним молоком, теплом зігрітої постелі й запахами відкритої дівочої валізи, де, як у студентських гуртожитках, завжди жили пахощі парфумів, лаків, кремів і пудр.

РОЗДІЛ XX,
у якому нічого не відбувається, окрім наради, де згадуються авгури, нез'їдені телята, коноплі, шербурзький поїзд, шапка Мономаха, корова під сідлом, червона нитка, «хлопчик асфальту» та кілька старих їжаків

Ковбик сидів, як хмара, заряджена громами. Злива могла вихлюпнутися в будь-яку мить.

— Анкет нема! Гасел нема! Усі сидять! Поприв'язували телефони до вух і керують! Кожен чекає авансу і преміальних! Кожен дивиться на мене, як на вбитого ведмедя! А ведмідь ще живий! Шкуру ділити рано! Чого ви посміхаєтесь, Сідалковський? Вас це також стосується!

— Мене? — красиво звів брови Сідалковський і справді посміхнувся. — Гадаю, ви не за адресою…

— Не лукавте! Ви також берете участь у конкурсі на здобуття цього кабінету! Але поки що це вам не вдасться…

Фіндіпошівці сиділи, як загіпнотизовані, їли Стратона Стратоновича очима. Ковбик відповідав підлеглим тим же. Наводив на кожного, як спарену кінокамеру, свій гіпнотизуючий погляд, від якого у фіндіпошівців лопатки ставали холодними.

— Не філіал, а вертеп! Ніхто нічого не робить! Сидять, як авгури! Усі забавляються! От хто сьогодні, котів би я знати, вивісив оце безглузде співчуття на дошці оголошень! Ви, Сідалковський?

— Я відчуваю, що ви до мене небайдуже ставитесь. Мені відповісти вам взаємністю?

Ковбик не зреагував і повернув голову до Мамуні:

— Ви, Октавіан-перший?

Мамуня став червонішим перестиглої вишні.

— Не ви? Ну да, автора нема! Оголошення повісив дядя!

У коридорі «Фіндіпошу» й справді в той день, коли після лікарні вийшов на роботу Кнюх, хтось, вирізавши з газет літери, склав:

«З сумом сповіщаємо, що сьогодні на роботу у «Фіндіпош» передчасно прийшов Кирило Гаврилович Кнюх.

Щиро радимо тимчасово поміняти ключі від ваших столів і сховати компрометуючі вас матеріали.

Адміністрація і профспілкова організація висловлюють щире співчуття співробітникам «Фіндіпошу» та їхнім сім'ям».

— Ваша робота, Сідалковський!

— Я вас не зовсім розумію, Стратоне Стратоновичу… Як ви знаєте, я телят не вирощую.

— А до чого тут телята? — не зрозумів Ковбик.

— А до того, що я у вас їх не крав!

— Якщо бути точним, то не з'їв! Чи це ваша робота, Масік?

— Ідея, мабуть, Масіка, а стиль Сідалковського, — не стримався Понюхно.

— Ну-ну! — почувши таке звинувачення, перебив його Ковбик, а тоді раптом повернув усе на сто вісімдесят градусів: — Я вас зібрав не для обговорення дитячих забавок. Сьогодні я хочу повідомити, що час обмінів думками у коридорі й курильні закінчився. Віднині ідеї й громадські думки формуватимемо тут, — показав він на власний кабінет. — Де проекти анкет і ті шістдесят питань, які ми з вами повинні були скласти Ще до мого від'їзду в Париж? Почнемо з вас, Сідалковський! А то, може, доведеться незабаром розлучатися, а я так і не наслухався ваших фраз…

— Мені подати заяву зараз чи після обговорення проекту майбутньої анкети? — спалахнув не на жарт Сідалковський.

— Вам що — зрадило почуття гумору чи нерви зносилися?

— З мене — так з мене. З когось же треба починати, — відповів не без підтексту Сідалковський, витягуючи з кишені вчетверо складений аркуш. — Читати, як у першому класі? — дещо нахабнувато перепитав він Стратона Стратоновича.

Той підвів голову, трохи схилив її набік і глянув на Сідалковського поверх окулярів:

— Що значить, як у першому класі?

— Уголос чи про себе?

— Про себе тільки в судових заявах читають. А про мене кажуть уголос у фіндіпошівському коридорі, коли мене на роботі нема…

Сідалковський розгорнув папірець і урочисто почав:

— Фіндіпошівська анкета «Сучасна шапка та її носій…»

— То я пробачаюсь, але я так собі думаю… Дозволю, звичайно, собі перебити Сідалковського… Я знаю, то негарно, коли перебивають, але то, знаєте… Тут у нас… Власне, можна сказати, у мене… Хоча в складанні проекту участь брали всі… І всі мене підтримали… То ми думаємо, Стратоне Стратоновичу, утворити цендум…

— Що утворити? — аж підвівся з-за столу Стратон Стратонович.

— Цен-дум, — якось по-китайськи повторив Ховрашкевич.

— А це що за цен-дум?

— То ми його ще розробляємо… То у нас, власне, виник проект… Ми ще думаємо… Чи цендум, чи ціндум? То як ви скажете, так воно й буде…

Стратон Стратонович перед тим, як висловити свою думку, завжди збирав думки інших. Тому спочатку він вислуховував усіх підряд, записував найрозумніше, а наприкінці виступав сам, і всі бачили, який Стратон Стратонович всеохоплюючий і розумний.

Та цього разу говорив поки що один Ховрашкевич і висував свою нову, як казав Стратон Стратонович, «козячу ідею».

— А що ж воно за цен-дум?

— То можна цендум, а можна ціндум!

— Не тягніть ви кота за хвоста! Конкретно, що воно таке?

— Цендум — центральна думка, а ціндум — цінна думка «Фіндіпошу».

— Ціндум-цінбом! — прокоментував Стратон Стратонович. — Сідайте, Ховрашкевич, і не стовбичте над сейфом. Ви весь його фасон псуєте. Цендум-цембум! І придумає ж! А це все тому, що нічого робити! Контора