Читати книгу - "Претенденти на папаху, Олег Федорович Чорногуз"
- Жанр: Гумор
- Автор: Олег Федорович Чорногуз
Зі сторінок нового роману відомого українського прозаїка перед читачем постане ціла галерея персонажів, добре знайомих із попереднього твору «Аристократ» із Вапнярки»: і Євграф Сідалковський, і Стратон Стратонович Ковбик, і Євмен Грак, і Ховрашкевич, й інші фіндіпошівці. З'явилися й нові «герої», та не змінилася суть «Фіндіпошу» — навпаки, письменник ще гостріше підкреслив безплідність, паразитування подібних псевдонаукових установ, віддача яких суспільству дорівнює нулю.
Автор загострює увагу на актуальних проблемах нашого повсякденного життя, засобами сатири таврує пияцтво і неробство, міщанство і пристосуванство, кар'єризм і окозамилювання — спрямовує викривальний пафос проти тих негативних явищ, які подеколи заважають нашому поступові вперед.
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
ПРЕТЕНДЕНТИ НА ПАПАХУ
Сатиричний роман
РОЗДІЛ І,
в якому розповідається про знаменитий собор Паризької богоматері, Париж і славний Київ, надзвичайну подорож Стратона Стратоновича, про Генріха IV, мера, першого його заступника, прихильників та послідовників
Ковбик повернувся з Парижа. Тепер Стратон Стратонович дивився на рідний «Фіндіпош»[1] і його знамените гасло — «ДАМО КОЖНОМУ ГРОМАДЯНИНУ ПО ШАПЦІ!» — поглядом стопроцентного європейця!
Підлеглі, як і годиться, зустріли свого керівника з розкритими обіймами і нерозкоркованими пляшками. Ковбик поважно підійшов до столу, сервірованого за останнім словом довідника «В приймаках і вдома», скептично глянув на кілька бутербродів з ікрою та самотню пляшку коньяку і, багатозначно крекнувши, сів. Його погляд, поза, очевидно, вироблена під час прийомів у Парижі чи Шербурі,— все говорило про те, що ми, мовляв, по Європах і не таке їли. Тому незадоволено скривився і, як завжди, осудливо промовив:
— Не могли хоча б пару пляшок шампіньйози узяти! До ось цих, — кивнув він самим лише підборіддям, показуючи на опеньки, — ось цих шампіньйонів!
Фіндіпошівці одразу відчули, що їхній директор збагатився не тільки на імпортні черевики й високу шапку, а й на два слова, що їх він привіз аж у Кобилятин-Турбінний з далекого Парижа.
Стратон Стратонович уперше за своє керівне життя почергово подавав (перед тим, звичайно, по-хазяйськи вмостившись за столом) свою руку, але робив це так, ніби вручав кожному по маленькому французькому сувенірові. Потискуючи у відповідь правицю Стратона Стратоновича, рядові фіндіпошівці на мить відчули себе запанібрата з керівником, а Ховрашкевич відчув, що в нього на долоні навіть сувенір. Його, щоправда, там ще не було, але з потиску руки він уже знав, що буде.
— Ну, що тут нового? Шкури невбитого ведмедя ще не розподілили? — Стратон Стратонович напівобернувся у своєму службовому кріслі з подвійним, як і його совість, дерматиновим дном і добряче потертою подушечкою. Тоді перевів погляд на Хлівнюка та Понюхна і, водночас дивлячись одним оком на одного, а другим на другого, довго мовчав, розмірковуючи: «Понюхно має усі зовнішні дані, щоб очолювати «Фіндіпош», Хлівнюк — навпаки: не має ні зовнішніх, ні внутрішніх даних, хоч вірить, що очолити «Фіндіпош» може».
Хлівнюк у відповідь тільки знизав плечима, а Понюхно несміливо запитав:
— А що ви там, у Парижі, Стратоне Стратоновичу, бачив? Що ви чув?
— Ну що в Парижі…— мовив Ковбик, смачно затягуючись цигаркою. — Я вам так скажу: коли б у Києві стільки забігайлівок, як у Парижі, то Київ був би першим містом у світі.
Усі без винятку посміхнулися. Один лише Ховрашкевич, схрестивши руки на грудях і не випускаючи з рота цигарки на довгому мундштуку (з мундштука він курив на знак солідарності з директором «Фіндіпошу»), глибокодумно нахмуривши чоло, неквапливо крокував по кабінету, вдаючи, що він напередодні нового наукового винаходу. Якого саме — він ще не знав, зате знав, що присвятить цей винахід приїздові Ковбика із паризької конференції соціологів.
— Над чим ви так глибоко замислились, син Ламарті і Монтеск'є? — витягши мундштука з рота, запитав, не приховуючи іронічної посмішки, Ковбик.
— То ви там собі говоріть, а я тут сам собі трохи помислю, — поважно відповів Михайло Танасович Ховрашкевич.
— Мда! Йолі-палі! — мовив своє улюблене Панчішка, Стратон Стратонович зиркнув одним оком на Панчішку і кинув:
— А ви, Масік, усе сидите на досягнутому: ні вшир, ні вглиб. Нема, щоб ото вийти в коридор, як Михайло Танасович, походити, помислити. І вам пора розширятися, — натякнув він, маючи на увазі звичку Панчішки усі слова подавати у скороченому вигляді.
Панчішка не відповів, ніби заощаджуючи слова для слушного моменту, але фарби у нього в організмі виявилося більше, ніж слів, і він порожевів так, що навіть білосніжні серветки, що стояли у фужері біля Стратона Стратоновича, набрали кольору рожевого французького торшера, під яким Ковбик спав у готелі «Континенталь».
— Оце дивлюсь на вас, Масік, — продовжував Стратон Стратонович, — згадую Париж і думаю. Подарувати б ваш портрет паризькій фірмі дитячого харчування. Чудову рекламу мали б французи. А якщо ще написати: «Дітки! Якщо хочете бути такими, як ось цей дядя, завжди їжте кашку і пийте соки тільки нашої фірми»… Ну, ну… Онук Шопена і Огінського… Тут вам «Фіндіпош», а не музична школа для обдарованих. Ви вже зовсім порожевіли, — Ковбик нагнувся і десь з-під столу витяг пузату, схожу на власника, зелену пляшку з фірмовою емблемою біля шийки, що скидалася на вкорочений стовбур з обрізаним збоку сучком. — Ось візьміть, Масік, і випустіть спочатку з неї дух, а тоді вже можете переходити на водяру, — закінчив Ковбик промову своїм улюбленим словом, якого не загубив навіть за тиждень у Парижі і за півтижня у Шербурі.
— Камус, — прочитав уголос Кнюх.
— Кам'я, — уточнив Понюхно.
— Не кам'я, а камьюс, — кинув своє слівце Хлівнюк. — Це знаменитий французький коньяк «Камьюс».
— Не камьюс, а кам'ю, — вибухнув Ковбик, який фальші, як взагалі усього штучного, не любив. — Мужва з верхньою освітою. Від села не втекло, а до міста не добігло.
— Кентаври, — уставив своє слівце Клавдій Миколайович Хлівнюк, фіндіпошівський знавець слів іншомовного походження. — Кентаври.
— Кентаври, кентаври! — повторив механічно Ковбик і зосередив усю свою увагу на пляшці.— Розливайте, Масік. Чого оце ви півгодини від задоволення долоні натираєте? Так, чого доброго, ще запахне смаленим…
— А цікаво, Стратоне Стратоновичу, що вам у Парижі найбільше сподобалося? — подав і свій писклявий голос, осмілівши після першої чарки на голодний шлунок, молодий спеціаліст Октавіан Мамуня.
Ковбик заходився критично й безцеремонно вивчати Мамуню, начебто бачив уперше. Дивні асоціації проходили в голові Стратона Стратоновича. Йому ввижалося, що Мамуня довгий час не міг з'явитися на світ тільки тому, що в основі у нього були закладені великі вуха й широкі плечі. Але природа-матінка розпорядилась по-своєму, думалося Ковбику: своєчасно пообрізала Мамуні вуха й приліпила їх до голови
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Претенденти на папаху, Олег Федорович Чорногуз», після закриття браузера.