Читати книгу - "Тіні над Латорицею"

Він з такою щирістю повторював: «тільки один раз…», «тільки раз…», — що Коваль почав вагатися, чи не помилився у своїх висновках.

— Скажіть, а чого заходили до Іллеш? У якій справі?

— Які з нею справи! Просто йшов, згадав, дай, думаю, загляну, як живе, довідаюсь.

— О котрій годині ви згадали і завітали?

— О котрій? Точно не пам'ятаю, десь перед поїздом, удень.

— А не ввечері?

Гострюк похитав головою.

— І не вночі?

— Вдень, кажу, перед поїздом на Київ.

Коваль згадав, що і Ховаш свідчить про зустріч із Гострюком на вокзалі перед поїздом.

— Ну, якщо все так безвинно, як ви твердите, чого ж майже годину заперечували свій приїзд? Чому відразу не сказали просто і ясно: був, приїздив, прогулявся над Латорицею, провідав знайомих.

— Я не їхав провідувати знайомих. До Катарін випадково зайшов.

— Ще до кого-небудь заходили? До давніх друзів?

— Немає у мене тут друзів.

— У нього тут тільки давні вороги, — пробурчав Бублейников і глянув на капітана Вегера, чекаючи від нього підтримки. — Дивно, що не побоявся тепер носа сюди поткнути.

— Це вірно, — погодився Вегер. — У свій час насолив людям.

— Значить, просто так зайшли, — продовжував допит Коваль, — погомоніти з удовою… І, до речі, навіть не поцікавилися, як її прізвище тепер. Приховала від вас, що вдруге замужем була?

— Не поцікавився, — погодився Гострюк. — Суєта це.

— То чого ж все-таки приховували свою поїздку? Ви не відповіли на моє запитання, — нагадав підполковник.

— Боявся. Нащо, думаю, привезли і розпитують? Я людина потерпіла, до всього обережна. Не знаю, що ви хочете від мене.

«Спритно викручується. От просто і пояснив усе». — Коваль на мить замислився.

Бублейников раптом спитав Гострюка:

— Ви у шахи не граєте?

«Коваль подумає, що я збожеволів», — майнуло у нього в голові, коли побачив, як підполковник посміхнувся.

Але у Дмитра Івановича цієї миті з'явилася інша думка: «Все-таки добре, коли працівник має інтелектуальне хобі!»

— Не бавлюся.

— Гм… У всякому разі, з нами ніби в шахи граєте. Зайняли оборонну позицію, і ні з місця… Але зараз мій хід. Удови Іллеш більше немає!

— Як це немає?

— Немає у живих.

— Упокоїлася? — мало не скрикнув Гострюк і, зрозумівши з облич офіцерів, що не помилився, знітився, набрав скорботного вигляду. — Мир праху її… На все воля божа…

— Та ні, не померла.

— Як же так? — видушив із себе колишній чернець. — Немає у живих — і не померла?.. Загадки якісь… Або жартуєте? У таких справах жартувати не можна навіть вам, безвірникам, — повчально зауважив. — Великий гріх.

Коваль вирішив, що надійшов час відправити Гострюка у камеру попереднього ув'язнення для роздумів. Для першого допиту досить. Колишній чернець одержав частку інформації у потрібному для Коваля обсягу і повинен був припускати, — якщо справді винуватий, — що слідство має достатньо матеріалів і фактів для обвинувачення. Тепер на самоті, серед чотирьох стін, він обміркує своє становище, і якщо не відразу зрозуміє марність опору, то, у всякому разі, на наступному допиті позиції його будуть слабші.

Але Семен Андрійович Бублейников, на жаль, був іншої думки про стратегію і тактику дізнання. Він вважав, що настав той час, коли треба, засукавши рукава, кидатися в бій.

— Нам гріх, кажеш! Скільки часу тут райські пісні співаєш! — Бублейников із стуком поклав олівець на стіл і підвівся на весь зріст. — А не гріх беззахисну жінку вбивати, вдову, і дівчаток її! Не гріх, кажи? А перстенчик чий, хто його загубив? Скажеш, Ісус Христос! І звідки він у тебе, цей перстень, чи не подарунок фашиста Карла за заслуги?

— Удову? Убивати? Подарунок Карла?.. — У колишнього ченця побіліли губи, він потрусив кістлявою головою, потягся до тумбочки, не питаючи дозволу, схопив графин з водою і жадібно ковтнув прямо з шийки, обливши собі груди.

Коваль готовий був кусати лікті від досади. Адже не хотів відкривати карти підозрюваному, поки не збере прямих доказів.

Семен Гострюк поставив графин на тумбочку, підвівся із стільця і, не звертаючи уваги ні на Бублейникова, ні на інших офіцерів, попрямував до дверей. Плечі його пішли вперед, голова схилилася набік, так наче він був смертельно хворий і тільки тепер зрозумів це.

— Проведіть, — наказав Коваль молодому конвоїру, який чекав під дверима. — А ви, Василю Івановичу, — повернувся до Вегера, — відпустіть свідків, які там чекають.

— Оце так фрукт! Оце вам брат у Христі! Іч який — гріх вам, каже. І це нам він про гріх товче! — не заспокоювався майор навіть тоді, коли кроки вже затихли в кінці коридора. — Даремно ви його зараз відпустили, товаришу підполковник. Він би мені все виклав, на блюдечку з голубою смужечкою!

Коваль ледве стримався від різкого докору. Дозволив собі тільки зауважити:

— Навіщо ви почали кричати, Семене Андрійовичу, говорити йому «ти»?

— А що я, по-вашому, — образився Бублейников, — маю цяцькатися з усякою поганню?

— Семене Андрійовичу, я не хочу конфліктувати, розмовляти наказами. Це ні мені, ні вам не допоможе. У нас досить клопоту і без взаємних непорозумінь. Я просто хотів би, щоб ви працювали спокійніше.

— Слухаюсь, товаришу підполковник, — ображено відповів Бублейников.

— От і добре, — не звернув Коваль уваги на тон майора. — А як там поживають ці двоє, Клоун і Довгий?

— Поживають!.. Як барани, уперлися — і ні тпру ні ну. З місця не зрушиш. Уже їх Тур і так,