Читати книгу - "Тіні над Латорицею"

— А що з того, що приїздив? Що з того? — намагався уникнути прямої відповіді Гострюк. — Жив колись тут. Замолоду. В особистих справах.

Бублейникова ця відповідь мало не підняла із стільця — так, якби під ним вибухнула бомба.

А Коваль зрозумів, що «брат Симеон» уже втратив свою точку опори. Колишній чернець губився у здогадках, не знаючи, чого його сюди привезли і допитують: щось стало відомо про двадцять шосте червня чи виявилися його злочини?

Підполковник знав, що не можна дозволити підозрюваному знайти нову точку опори, треба розвивати цілеспрямований наступ, підійшов до сейфа і навмисне повільно відімкнув його. «Брат Симеон» скоса стежив за ним.

— Я хотів би, щоб ви упізнали одну дрібничку. Ви повинні її знати.

На широкій долоні Дмитра Івановича лежав перстень, знайдений у домі Каталін Іллеш після вбивства.

Колишній чернець довго дивився на долоню підполковника, на перстень, і з виразу його обличчя не можна було зрозуміти, що саме він відчуває.

— Можете не поспішати, подумайте, — сказав Коваль. — Адже це було давно.

Запала напружена тиша.

«Можете не поспішати!» Коли треба підганяти, не давати опам'ятатися, щоб не встиг придумати якусь відповідь!» — Бублейников дірявив папірці, і тріск паперу був єдиним звуком, що порушував тишу.

— То чий це перстень?

— Я боюсь помилитися, — нарешті видихнув Гострюк, і його безбарвні воскові очі наповнилися прихованим вогнем.

— Пригадали? — від Коваля нічого не сховалося.

— За своє життя мені доводилося бачити багато перснів, — «брат Симеон» не знав іще, на яку ногу ступити.

— Із сапфіром?

— З усякими камінцями.

— Ви собі можете зашкодити, громадянине Гострюк. Адже ми знаємо, чий це перстень. Таємниць не відкриєте. Важлива зараз ваша щирість.

— Я боюсь помилитися, — повторив Гострюк. — Либонь, бачив його у домі Локкерів. Карл Локкер носив його, за життя, звичайно.

— Ну от, — підсумував Коваль, — значить, згадали і Карла Локкера, й, очевидно, його дружину. Ви її добре знали?

— Катарін? Тепер згадав. Хороша жінка. Жила тихо, смиренно, злого не чинила.

Коваля немов щось штовхнуло, коли почув відповідь колишнього ченця: Гострюк назвав убиту по-німецькому — Катарін, так, як, за свідченням перехожого робітника, кликав її хтось під хвірткою тієї фатальної ночі.

— Так чого ви приїздили двадцять шостого червня? Адже доти з часів війни вас тут не бачили. Невже ностальгія тільки зараз узяла?

— Раніше не міг… Не мав права. Не заслужив раніше… Душа не пускала.

— Припустимо. А у цей приїзд, двадцять шостого, бачилися з Каталін, чи, як ви називаєте, Катарін, Іллеш?

— Іллеш? — перепитав чернець. — Яка Іллеш?

— Не знаєте, що Каталін Локкер після смерті Карла вийшла заміж удруге і змінила прізвище на Іллеш?

Очі Гострюка погасли і знову втупилися у якусь точку на стіні.

— Катарін — правильно, німкеня вона, — буркнув, щоб хоч що-небудь мовити у відповідь на запитання підполковника.

— Але ж і з сім'єю Карла Локкера у вас були зв'язки в минулому? Невже, будучи у цих краях, не зайшли провідати?

— Не розумію, про що говорите?

— Потім зрозумієте… Ну, а вдруге не приїздили сюди помилуватися Латорицею?

— Коли іще? Приїхав раз, походив тут, уклонився землі і повернувся до Києва, на роботу. На душі стало легше, наче сказав, що гріх свій спокутую чесною працею.

— Кому ж конкретно про це розповіли?

— До людей не звертався. Тих людей уже немає. Горам, Латориці, землі, на якій грішив, вклонився.

«Гріх, гріх! За дурників нас вважає!» — не витримав Бублейников і голосно промовив:

— Ви нам, громадянине Гострюк, про гріх, про гори та Латорицю теревені не правте! Краще скажіть, чого вдруге сюди приїздили? Теж горам вклонятися?

— Я не приїздив більше. Тільки оце привезли зараз.

— До Каталін Іллеш заходили?

— Коли?

— Який безтолковий, га! — проапелював до Коваля майор. — Коли, запитує! Значить, ще раз був, удруге! Або й утретє!

— Ні, другого разу не було, — затявся колишній чернець.

Потім він глянув на розлютованого майора, зустрів докірливий погляд Коваля і раптом кинув у застиглу, як клей, тягучу тишу:

— Добре. Заходив до Катарін. Припустимо.

Капітан Вегер перевів подих і швидко застрочив протокол, Вибух Бублейникова був відвернений.

Коваль відчув, як лунко застукало його серце. Усе йшло, як по писаному. Значить, це він, цей слизький «брат», добивався вночі до хати Іллеш.

Та невже старий сивий чоловік, який сидить зараз на стільці з невинним виразом на обличчі і погаслими очима, міг зарізати дівчат?! Зрештою Каталін — то одне, а донька його колишнього приятеля — інше. А юна Ілона? По суті, іще дитя… Та й Каталін задушена досвідченим убивцею. Не так легко це було зробити.

— Припустимо, що зайшов, як приїхав, — повторив чернець. — Відвідав. Хвилин на п’ять-десять. Не вбачаю ніякого криміналу у цьому. Щоб допитували у міліції!

«А як же тоді з Довгим та Клоуном?! Не міг цей колишній лаврський служитель спілкуватися з ними і бути третім у їхньому гурті. А якщо він незалежно від них?.. Значить, правду говорять хлопці на допитах!»

Коваль розхвилювався і, побоюючись, що його хвилювання помітить Гострюк, тихо перепитав:

— На п'ять-десять хвилин, кажете. Це у перший приїзд?

— Та я ж тільки раз приїздив! — нарешті втратив душевну