Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Том 1"

— А запитати все-таки треба! — наполягав той. — Може, у Христини своя думка!

Онисько почав лаятись, обурюючись тим, що він ще мусить жіночі примхи враховувати, але потім накинув полотняний рушник на плечі й повів Марка до хати. Без особливих церемоній він провів хлопця до кімнати Христини. Дівчина поралася коло печі, готуючи сніданок.

— Христю, ось твій майбутній чоловік. Я так вирішив! — просто з порога заявив Онисько. — Тільки от він бажає твоєї згоди запитати. Тому відповідай, ясновельможна панночко, підеш за Воловодченка?

Дівчина опустила очі, щоки її спалахнули. Потім вона подивилася прямо в сірі очі Марка і твердо відповіла: «Піду». У Марка навіть дух перехопило, він ледь витерпів, аби не кинутися до Христини, але присутність Ониська стримала його.

— Ну, от і славно! — зрадів старий батько, що все так легко та швидко розв’язалося, а дочка не стала пручатися. — Отже, восени відгуляємо ваше весілля, щоб усе за звичаєм було! Діти! — заволав він. — Дай же вам Бог щастя!

Онисько врочисто благословив пару образáми й забажав знову напитися з цієї нагоди, але двом козакам потрібно було їхати. Тому Онисько поремствував, позітхав, однак змушений був попрощатися з молодими хлопцями. Дивлячись козакам услід, Онисько сказав, звертаючись до доньки:

— От із таким, як Воловодченко, ти, доню, будеш щаслива. Тепер мені й померти не гріх! У добрі руки тебе віддаю. Тільки ж не кривдь хлопця!

— Бог із тобою, батьку! Живи ще, живи довго! — усміхнулася Христина.

Марко з Тимофієм попрямували до Буцького острова, сподіваючись там відшукати свого приятеля. Острів, суцільно вкритий густим лісом, лежав на річці Томаківці за дванадцять миль від Микитиного Рогу. Декілька років тому на цьому острові оселилися ті козаки, які під керівництвом отамана Федора Лінчая повстали проти утисків черкаського полковника Барабаша та іншої реєстрової старшини. Протест цей було придушено, і ображені козаки перебралися на Низ, де і знайшли собі притулок. Рухаючись уздовж берега річки, двоє друзів під’їхали до козацьких зимівників, що розкинулись як на самому острові, так і напроти нього, на березі.

Короткий зимовий день уже згасав, але ворота вертограду, що оточував хатинки, були ще відчинені, а народ тинявся вулицею. Розпитавши перехожих, друзі дізнались, що Влада можна знайти в невеличкій хаті наприкінці поселення, і швидко вирушили туди. Коло хати вартували двоє козаків, які насторожено оглянули двох незнайомих вершників.

— Ви хто такі, і що вам тут потрібно? — запитав один із них.

— Ми шукаємо Влада на прізвисько Лютий. Ти не підкажеш нам, друже, чи не тут він? — запитав Тимофій.

— Навіщо він вам?

— А це вже не ваше діло! — відповів Марко.

— Наше не наше, ану ж бо злазьте з коней! — наказав один із козаків направляючи на них мушкет. — Зараз подивимося, що ви за люди такі й чого сюди припхалися.

Тимофій насупився, а його рука лягла на рукоять пістолета, що був завжди заряджений і лежав у кобурі коло луки сідла.

— Агов, прибери! Це свої! — пролунало позаду.

Влад підійшов саме вчасно, інакше неодмінно почалася би бійка.

— Ну, нарешті! А то я вже зовсім зневірився вас побачити! — сказав він, обіймаючи обох товаришів, коли ті злізли з коней. — Це мої друзі, я з ними в одному курені перебуваю, і їм можна довіряти, — сказав він, звертаючись до двох недовірливих охоронців. — Ліпше подбайте про їхніх коней!

Влад поклав обом друзям руки на плечі й відвів убік.

— Загалом становище складається погане, — відразу ж, без зайвих передмов почав швидко говорити Влад. — Після тієї таємної ради, що була у вересні, де Хмель показував привілеї, на нього доніс один зі старшин, що був там присутній. Коронний гетьман наказав його схопити й запроторити під варту. А стерегти Хмеля доручив полковникові Михайлу Кричевському[52], кумові Хмеля. Полковник же взяв та й відпустив свого кума на волю. Залишатися на волості було небезпечно, тому ми й поїхали сюди. Але тут Хмельницькому не раді — тутешні козаки не дуже довіряють йому, хоча і прийняли нас, та однаково ставляться з підозрою.

— Чому? — запитав Марко.

— Та він колись не підтримав їхній бунт, — поморщився Влад.

— Тоді чого ви тут сидите? Їхали б одразу на Січ, — сказав Тимофій.

— Не знаю, чого ми чекаємо, не мені це вирішувати. А поки ходімо, я вас познайомлю із Хмелем, — сказав Влад та повів друзів до хати.

У хаті, на невеличкій лавці, на самоті сидів замислений чоловік. Завдяки декільком запаленим скіпочкам приміщення було досить освітлене, що давало змогу роздивитися зовнішність. Чоловік був уже немолодим, але широкі плечі свідчили про чималу фізичну силу, а грубі риси обличчя хоча й позбавлені вроди, та були приємні, вказували на шляхетність, рішучість і відвагу. Темні, найімовірніше чорні, очі дивилися на співрозмовника прямо й відкрито, видаючи розум і проникливість свого власника. Але іноді ці темні, злегка розкосі очі іскрилися лукавством та хитрістю, які не всякому вистачило б розуму розпізнати. Це й був сам Богдан Хмельницький.

— Кого це ти привів, Владе? — запитав він приємним голосом, уважно оглядаючи, немов прощупуючи поглядом двох молодих козаків.

— Це мої друзі, Богдане. Ми з одного куреня. Обоє вони чесні люди й добрі козаки, їхні шаблі нам не завадять.