Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Том 1"

— Добре, давай, синку, ми з тобою вип’ємо, поки ці двоє там шастають. І між нами, такий зять, як Марко, був би мені до душі. Тільки б Христя не комизилась!

Сині очі Тимофія блиснули щирою радістю, і старий хитрун одразу ж помітив цю щирість.

— Ти чого такий радий? — розсміявся Онисько. — Як без побратима обходитимешся?

— Та що я?! Головне, щоби вони були щасливими у шлюбі! Адже я теж недовго вільним буду! — весело відповів Тимофій.

— Тьху, дідько! Так усі козаки до баб розбіжаться! — вилаявся Онисько, але відразу ж схаменувся, винувато покосився на образи́ й набожно перехрестився: негоже поминати нечистого проти ночі. — Отож за це й вип’ємо — за ваше з Марком шлюбне щастя!

— Ти ліпше горілку до весілля бережи! — хихикнув Тимофій, розливаючи напій у чарки.

— А ти не жадуй! Це не твій клопіт — горілка до весілля! Я влітку ще накурю!

Козаки випили.

— А скажи, Ониську, чи чув ти щось про Влада Лютого? Давно його бачив? Або взагалі не бачив? — запитав Тимофій, витираючи вуса.

— Проїжджав він тут недавно! Сказав, що на Буцький острів поїде! Навіть заночувати не захотів, шельма! — ображено відповів Онисько. — А тепер випиймо спочатку за твоє здоров’я, тому що ти гість, а потім за моє!

На вулиці було темно, хоч в око стрель, але в цій пітьмі Марко все-таки знайшов вхід до льоху, куди швиденько спустився земляними щаблями. Слабкий вогник скіпочки погано висвітлював приміщення, утім, можна було здогадатися, що хазяйновитий Онисько вирив просто величезний льох, де зберігав велику кількість бочок із горілкою та медом. Христина набирала хмільний напій ковшем і акуратно зливала його у жбан.

— Панночко! — покликав її Марко.

Дівчина підняла голову, але її обличчя було погано видно у тьмяному світлі скіпи.

— Що ти тут робиш, пане? — холодно запитала Христина.

— Твій батько відправив мене допомогти тобі!

— А! — байдуже відповіла Христина й далі незворушно наливала горілку. І якби в льосі не було так темно, то Марко неодмінно побачив би, як тріпотять її вії. А так він стояв поруч і не смів почати з нею розмову. Нарешті горілка була набрана, і дівчина попрямувала до виходу.

— Посвіти мені, пане Марку, — зненацька попросила Христина.

— Ліпше я понесу, а ти посвітиш, — відповів той.

Дівчина віддала йому жбан, і вони почали підніматися. Аж раптом Христина ненавмисно, а може, і навмисно, оступилася й ледве не скотилася вниз. Марко швидко поставив жбан на сходинку і спритно втримав дівчину від падіння. Вона опинилась у його руках. Ось тут уже він не стерпів — міцно обійняв Христину, знайшов у темряві її уста й солодко поцілував.

— Я думав про тебе весь цей час. Ти снилася мені! Твої очі, твоя усмішка! Я кохаю тебе!— палко шепотів Марко.

Христина не пручалася, лише підставляла своє личко під його поцілунки.

Коли вони нарешті повернулися до хати, то обличчя Христини, як і раніше, було незворушне, та й Марко зовні теж нічим не видав своїх почуттів. Онисько допитливо оглянув обох, досадливо скривився й махнув рукою: «Наливай, Красунчику!»

Тимофій, приховуючи усмішку, підкорився і знову розлив горілку по чарках. На відміну від Ониська, він помітив, як блищали очі в Марка, а це означало, що він із користю провів час у льосі.

До кінця трапези Онисько дуже напився й безцеремонно влігся спати, не звертаючи уваги на гостей. Христина постелила двом друзям і, побажавши на добраніч, пішла до своєї кімнати. Під хропіння Ониська друзям не спалося. Марко все ворочався, а Тимофій, розуміючи причину його безсоння, тихо шепнув:

— Марку!

Той підняв голову.

— Влад недавно проїжджав тут. На Буцьк поїхав. Завтра туди вирушимо.

Хлопець не відповів.

— Марку! — знову шепнув Тимофій — Онисько мені сказав, що зовсім не заперечує щодо такого зятя, як ти. Намотай на вуса.

Наступного ранку Онисько, роздягнений до пояса, умивався просто на вулиці. Старий козак не боявся застудитися холодним ранком — він і досі був міцний здоров’ям, хоча інколи й відчував невідворотну руку старості.

Марко вийшов із хати, теж скинув сорочку й підставив обличчя та шию під холодну воду, яку лив йому з глечика вчорашній хлопчик. Запорожці мали незламне здоров’я, загартоване в суворому степовому житті, тому таке вмивання сирим ранком було звичайною справою.

— Ех, старію я! — скрушно промовив Онисько. — Он як напився вчора. А колись рідко хто міг мене перепити!

Марко помовчав, кусаючи губу, а потім наважився. Він подивився Ониську в очі й попросив:

— Батьку, віддай за мене Христину.

Онисько ані слова не сказав і лише відвів погляд, аби приховати затаєну в ньому радість. Чоловік трохи помовчав, поглядаючи на Марка, який помітно хвилювався, очікуючи відповіді, а потім сказав:

— Для мене це лише радість: такий козак, як ти, для мене — бажаний зять. Тільки от як ти з моєю дочкою житимеш? Ти про це подумав? Адже її мати — ляшка, і сама вона не гірша за матір — горда й пихата. Упораєшся з такою дружиною?

— Ну, це буде вже моє діло, як із дружиною впоратися так, щоб у любові та злагоді жити, якщо панночка, звичайно, погодиться піти за мене, — відповів Марко.

— Ну, тоді по руках! — відповів Онисько, задоволений такою відповіддю.

— Не завадило б і саму Христину запитати! Може, вона й не захоче піти за мене заміж! — заявив Марко.

— Ще бракувало, щоб я її згоди запитував! Я