Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Том 1"

Хмельницький підвівся й підійшов ближче, так само пильно розглядаючи двох козаків. Він не видавав ані настороженості, ані побоювання — вочевидь, чигиринський сотник нікого не боявся й у разі небезпеки міг постояти за себе.

— Ти вважаєш, що ми можемо довіряти їм? — вкрадливо запитав Хмельницький.

— Головою за них ручаюся! — усміхнувся Влад.

— А не боїшся за свою голову? — жартівливо запитав Хмельницький, проте в його голосі почулося приховане попередження.

— Ні, бо такі друзі варті моєї голови! — у тон йому відповів Влад.

Хмельницький усміхнувся. Він трохи помовчав, а потім привітно запитав, звертаючись до двох друзів: «Якщо ви варті його голови, то хто ви такі? Які ваші імена?» Марко з Тимофієм назвалися, а Хмельницький уважно придивився до Тимофія.

— А чи не подільського шляхтича Микити Клесінського ти син? — зненацька запитав він його.

— Звідки ти знаєш мого батька? — здивувався Тимофій.

— Отже, його, — усміхнувся Хмельницький, замовчуючи про те, звідки він знає покійного пана Микиту. — Ти дуже на нього схожий. Тільки молодий! Він був доброю людиною й хоробрим воїном. Шкода, що він помер! Царство йому Небесне!

Тимофій кивнув.

— Я бачу, що ви з дороги, змерзли і втомилися. Владе, влаштуй своїх друзів на ніч, — відповів Хмельницький, жестом відпускаючи всіх трьох. Він не довіряв двом новим хлопцям, але вірив Владові, тому вирішив залишити біля себе цих двох. Та і двоє козаків зайвими не будуть.

Коли троє приятелів вийшли з хати, Влад здивовано запитав Тимофія:

— А ти що, шляхтич?

— А ти хіба не знав? — усміхнувся Тимофій.

— Ні. А чому ти ніколи нічого про це не говорив?

— А яке це має значення? Хіба ж я не такий козак, як і ти? — відповів той. — Краще відведи нас туди, де можна поїсти. З ранку нічого в роті не мали.

— Добре. Ходімо.

Влад привів їх у невелику темну хату, де люди вже або спали, або вечеряли, тож на молодих козаків ніхто не звернув уваги. Влад приніс їжу, і друзі, повечерявши, зібралися вже лягти спати, коли ввійшов невисокого зросту молодий хлопець на вигляд років шістнадцяти-сімнадцяти. Хлопчина гордовито оглянув двох друзів і насупився.

— Владе, хто це? — просто й без жодних церемоній запитав він.

— Це мої друзі, Тимоше[53]. Вони на нашому боці й надійні. Твій батько вже бачив їх.

Це був старший син Хмельницького — Тиміш. Попри рекомендацію Влада, він однаково недовірливо розглядав Марка з Тимофієм.

— Щось мені не подобаються ці дві пики, — не дуже чемно сказав він.

— Та мені твоя теж не особливо приємна, — люб’язним тоном відповів Тимофій, немовби розмовляв із ним за чаркою меду.

Тиміш нахмурився. Він був дуже запальним, і така відповідь розсердила хлопця.

— А хто ти такий, аби так відповідати мені? — нестримно вигукнув він.

— Я — вільний козак і прийшов сюди за велінням свого серця, а не з примусу або вигоди, — відповів Тимофій спокійним і рівним голосом. — А де ти, Хмельниченку, знайдеш людей, які пристануть до вас із доброї волі?

Тиміш підібгав губи, зрозумівши, що ці двоє нікого не боялись, нікому не збиралися догоджати, і якщо вони приїхали сюди, то згодні допомагати з власної волі. Хоча, хто їх знає?

— Час нині такий, що не розбереш, хто друг, а хто ворог, — сухо відповів Тиміш.

— Твоя правда. На твоєму місці всякий засумнівався б, — гордовито відповів Марко. — Але ми дійсно прийшли сюди тому, що нам небайдужа справа твого батька.

— Що ж! Ласкаво просимо! Уранці їдемо до Микитиного Рогу, тож найкраще лягайте спати, — дещо приязніше буркнув Тиміш і швидко вийшов.

— Не звертайте на нього уваги — він дуже гарячий, просто скажений, — сказав Влад. Йому було прикро від нелюб’язного ставлення Тимоша до його друзів.

Тимофій знизав плечима — мовляв, це турботи Хмельниченка, а не мої, і відповів: «Ходімо спати. Здається мені, що завтра буде важкий день».

Влад потіснив сплячих козаків і троє друзів уляглися на помості поруч один з одним, зовсім як у своєму Величковському курені.

Наступного дня стало помітно прохолодно. Вітру не було, але відчувався легкий морозець. Невеликий загін приблизно із тридцяти-сорока козаків покинув зимівник та вирушив на південь, до Микитиного Рогу.

Троє друзів їхали поруч. Хмельницький озирнувся на них, поглянув, трохи примружившись, але потім відвернувся. Марко зрозумів, що він досі вагається — довіряти їм чи ні. Під’їхав Тиміш нібито привітатися, але з таємною метою ліпше роздивитися новеньких у денному світлі. Сам Тиміш виявився руденьким і з ластовинням, яке дуже йому личило, надаючи хлопцю сонячний, задерикуватий вигляд, що ніяк не пов’язувався з його крутим норовом.

Верхи на Воронові Тимофій обмірковував учорашнє знайомство. Дивно, але Хмельницький викликав прихильність до себе своєю суперечливістю: з одного боку, не довіряв, а з іншого — прийняв, особливо ні про що не допитуючись, повіривши поруці Влада. Хоча Тимофій розумів, що Хмель цілком справедливо не довіряє ані йому, ані Маркові. Ну що ж, кожен на місці Хмельницького вчинив би так само. Думки Тимофія полинули до Січі — як зустрінуть утікачів ті козаки, що там залишилися? З початком