Читати книгу - "Сповідь"

починаннях, я остаточно вирішив залишитися з матусею, розділити її долю і не турбуватися даремно про майбутнє, якому я нічим не можу допомогти. Вона прийняла мене так, немов я привіз із собою гори скарбів, потроху відновила мій гардероб, і моє нещастя, досить тяжке для нас обох, незабаром забулося.

Хоча ця невдача й охолодила мій музичний запал, я все-таки продовжував вивчати Рамо. І завдяки зусиллям я досяг нарешті того, що почав розуміти його і складати невеликі композиції, успіх яких підбадьорив мене. Граф де Бельгард, син маркіза д’Антремона, повернувся з Дрездена після смерті короля Авґуста.[81] Він довго жив у Парижі, пристрасно любив музику і був закоханий у твори Рамо. Його брат, граф де Нанжі, грав на скрипці, графиня де ля Тур, їхня сестра, трохи співала. Ця обставина сприяла тому, що в Шамбері музика увійшла в моду, і почали влаштовувати щось на кшталт публічних концертів; диригування спершу хотіли доручити мені, але потім, помітивши, що мені це не під силу, вчинили інакше. Я писав і далі для цих концертів невеликі твори і, між іншим, кантату, яка всім дуже сподобалася. Це не була добре оброблена річ, але в ній було багато нових мотивів та ефектних місць, чого від мене не чекали.

Ці добродії не могли повірити, що я, так погано читаючи ноти, був у змозі написати пристойну річ, і вирішили, що я добиваюся слави, користуючись чужою працею. Бажаючи перевірити це, пан де Нанжі прийшов до мене якось уранці з кантатою де Клерамбо, яку він, за його словами, переписав на інший голос і для якої треба було зробити нову басову партію акомпанементу; цю переробку кантати Клерамбо годі було застосувати до інструмента. Я відповів, що робота ця серйозна, і її не можна виконати негайно. Він подумав, що я відмовляюся, і почав умовляти мене, щоб я написав принаймні басову партію для речитативу. Я зробив це, безперечно, погано, тому що для будь-якої праці, щоб зробити її добре, мені потрібні спокій і свобода. Але я зробив, у всякому разі, за правилами, і, оскільки це було в його присутності, він не міг сумніватися, що елементарні основи композиції мені знайомі. Таким чином, я не втратив учениць, але трохи охолов до музики, бачачи, що влаштування концертів обходиться без мене.

Це було приблизно в той час, коли після укладення миру французька армія знову перейшла гори. Кілька офіцерів прийшли відвідати матусю, і серед них граф де Лотрек, полковник орлеанського полку, згодом повноважний міністр у Женеві, а потім французький маршал. Вона йому мене відрекомендувала. Те, що вона розповіла йому про мене, здавалося, дуже зацікавило його. Він дав мені купу обіцянок, але згадав про них лише в останній рік свого життя, коли я вже не потребував його. Молодий маркіз де Сенектер, батько якого був тоді посланником в Турині, був проїздом у цей самий час у Шамбері. Він обідав у пані де Мантон; я теж обідав у неї цього дня. Після обіду розмова зайшла про музику. Маркіз знав її дуже добре. Тоді була новинкою опера «Ієффай»,[82] він заговорив про неї, принесли ноти, і він дуже збентежив мене, запропонувавши мені удвох виконати цю оперу; розгорнувши ноти, він потрапив на знаменитий уривок на два хори:

Земля і пекло, й навіть небо —

Тремтить усе перед Творцем.

Він запитав мене: «Скільки ви хочете проспівати партій? Я візьму на себе ці шість». Я ще не звик тоді до цієї французької сміливості і, хоча наспівував іноді сяк-так партитури, але ніяк не міг уторопати, як може одна людина виконувати одночасно не лише дві, а навіть шість партій. Для мене не було нічого важчого в музиці, як переходити швидко з однієї партії на іншу і при цьому перебігати очима по всій партитурі. Судячи з того, як я впорався зі своїм завданням, пан де Сенектер, мабуть, подумав, що я в музиці нічого не тямлю. Очевидно, для того, щоб перевірити, чи це так, він попросив мене записати одну пісню, яку він призначав для мадемуазель де Мантон. Я не міг відмовитися. Він проспівав пісню, я записав її, навіть не змусивши багато разів повторювати. Маркіз прочитав її і визнав, що мелодія записана дуже правильно. Він помітив раніше моє збентеження і з радістю похвалив мене за цей маленький успіх. Власне, моя праця була дуже проста; я добре знав музику, і мені бракувало лише тієї швидкості розуміння з першого погляду, якої я ніколи ні в чому не міг досягнути і яка набувається в музиці тільки тривалою практикою. Хоч би як там було, я був дуже вдячний йому за шляхетну турботу його про те, щоб стерти з пам’яті всіх присутніх враження від моєї маленької невдачі. Років через дванадцять чи п’ятнадцять, зустрічаючись з ним у різних домах Парижа, я не раз хотів нагадати йому про цей випадок і показати, що не забув про нього. Але відтоді маркіз утратив зір, і я боявся нагадати йому про той час, коли він ще міг бачити. Я мовчав.

Я наближаюся до моменту, який пов’язує моє минуле з теперішнім. Деякі дружні взаємини того часу, що збереглися дотепер, особливо для мене дорогоцінні. Вони часто змушували мене шкодувати про період щасливої невідомості, коли ті, хто називав себе моїми друзями, справді були ними і любили мене ради мене самого, з чистої доброзичливості, а не з пихатого прагнення бути близьким до відомої людини, і не виношували таємних бажань знайти добру нагоду нашкодити йому. Саме тоді почалося моє знайомство з найдавнішим моїм другом Гофкуром, який назавжди залишився мені близький, незважаючи на всі зусилля відняти його у мене. Залишився назавжди… На жаль, ні. Недавно я втратив його. Але любов його до мене припинилася тільки разом з його життям. Пан де Гофкур належав до найлюб’язніших людей на світі. Неможливо було не полюбити його, жити разом з ним і не прихилитися до нього всім серцем. Ніколи не зустрічав я щирішого, привітнішого і яснішого обличчя, яке з такою силою виражало б і розум, і почуття і яке викликало б більшу довіру. Найстриманіша людина, зустрівши Гофкура вперше, мимоволі починала поводитися з ним так, неначе знала його років двадцять. І хоча сам я зазвичай бентежуся у присутності нових осіб, з ним здружився з перших же хвилин. Його тон, манера говорити, його мова цілком гармонували з його обличчям, а чистий, повний, красивий низький голос, багатий