Читати книгу - "Крила кольору хмар"

— А якби запитала тебе про це, — тикаю пальцем у його крила, — ти б зізнався?

Він, не роздумуючи, відповідає:

— Так. Але від цього знання стало б лишень гірше. Бо сірі янголи під час народження отримують людське тіло. Темним і світлим для того, щоб увійти у світ людей, потрібний носій. Зазвичай для світлих це людина, котра щойно померла і душа її відлетіла.

— А для темних? — мене справді бентежить і цікавить відповідь.

— Для темних? По-різному. Тому ти й не довіряєш янголам. Жодним. Це інтуїтивно. Донедавна ти їм просто не вірила, тепер — майже ненавидиш. А тобі так потрібний був друг.

Мені стає зле від щойно зробленого відкриття. Гра в піддавки з Мечиславом не видається настільки важливою, як те, що зараз відкрилося мені.

— То ти, виходить, мій янгол-оборонець? — не втримуюся від сарказму. — Цікава історія, хлопці. Тільки чи можуть янголи мати янголів-оборонців?

— Не можуть. — Нарешті озивається той, що тримає Віктора за плече. Він також не ховає очі, не ставить завіс чи перепон, як то зазвичай робить Мечислав. Світлим янголам так не личить чинити. Але чим вони кращі за сірих?

— Нічим, — відповідає старший янгол. — Але це — не змагання, Аделаїдо! Це — життя.

Хай йому грець, він читає мої думки. Я кривлюся, мене розбирає злість.

— Ви думаєте надто голосно, панусю. Зараз ви ображені, і тому наче розгорнута книга.

— Що ж, постараюся думати тихіше. — Голова починає крутитися, наче мене щойно промчали на американських гірках: вітер свистить не лишень у вухах, він обтрушує спокій із душі. — Вікторе, що ж тоді трапилося з тим хлопцем, тіло якого ти використовуєш? Ти маєш його пам’ять, знання, але ж де його душа?

— Деякі питання не потребують відповіді, панусю, — відгукується старший.

— А-а-а-а-а! Зрозуміло. Віктор підписав папірець про нерозголошення державної, пардон, янголиної таємниці, так?

Старший доброзичливо всміхається. Схоже, навіть щиро.

— Річ не в цьому, панусю. Чи… не зовсім у цьому. Інколи буває шкідливо й для людської, й для янгольської психіки отак відразу, вмить, усе дізнатися. Ліпше, коли світ відкривається тобі сам, без примусу з чийогось боку.

Мене починає морозити. Я втомилася. День — як рік, і, схоже, кінця йому не видно. Темні, сірі, світлі… Калейдоскоп крил, мов хмар перед бурею. Невже сірі покидьки мають рацію: світлі — не кращі за них, лише трохи інші?

— Тобі треба сісти, Адо. Геть зблідла. — Віктор легко струшує руку старшого.

Це добре, значить, Віктор таки не заручник. Отже, зараз не буде торгу, а я матиму час трохи перепочити перед тим, як почну «рятувати» світ. Чому так хочеться спати?

Стулюю очі, бо світ аж гойдається.

Віктор миттєво долає відстань. Підхоплює мене на руки. «Заради яких ще… янголів він мене тягати здумав?» — кволо ворушиться в голові, але не встигаю засперечатися, бо мене, як маленьку, заносять на руках на кухню, дбайливо садять на стільчик. Друг Віктора чаклує над моєю головою, і я відчуваю, як світ розвиднюється, мене заполонює спокій та умиротворення.

— Якщо запитаю, то ти не збрешеш? — намагаюся піймати погляд Віктора. Хоч то дурня, мені янгола не загіпнотизувати, принаймні коли сили не відновлено. Почуваюся немудрим дівчиськом, що самовпевнено погодилося грати в дорослі ігри.

— Я тобі ніколи не брехав, Адо. І ти це знаєш.

Він спокійний. Не сів напроти, став у дверях, ледь зіперся на причілок. Поза майже розслаблена, а за нею — нерви, збиті в тугу пружину.

— Гаразд, не сперечатимусь. Бо таки твоя правда: я не запитувала, і тому ти не відповідав, хоча міг і натякнути. Та зараз не про це. Мишко, Павло, Ірен урешті… Вони хто?!

— Люди, Адо. Звичайні люди, яких дуже багато у цьому місті. Лишень Павло знає забагато як для людини. От і все.

— Точно? Тобто ні в кого немає домішки якоїсь крові? Світлої, темної, сірої, кольорової чи ще якоїсь там?!

— Усі, кого ви щойно перерахували, — люди. Що ж до домішок… Дехто з людських мудреців запевняє, що в кожній людині намішано порівну й янгольського, й чортячого, перепрошую, що таку погань в оселі згадую. І людина самостійно вирішує, на який бік їй пристати. У мене та вашого знайомого Віктора, панночко Адочко, лише світла, — втручається в розмову другий янгол, закінчивши маніпуляції з моєю головою. — А у світі білому зустрічається і суміш, тобто кольорова. Та зараз не про це, панусю.

— А пан Олег, ну, той, що з парку? Він хто?

— Олег? О-о-о-о. Та ви й самі здогадалися! Хочете переконатися, чи маєте слушність? Пан Олег — Хранитель Міста. Такому особливому місту, як Львів, просто необхідно мати охоронця, і не одного. У пана Олега відповідальна місія: він оберігає сакральні знання міста від нечестивих посягань, не лишень людських, а й від янголиних. Знаєте, наскільки складно протистояти віянням часу, епохи, особливо коли ти людина і ці віяння обіцяють за зраду й гроші, й славу, і всевладдя? Тільки справжній Хранитель може тому противитися. Та він один — ніщо, піщинка. Його талант полягає в іншому: знаходити і між людьми, і між янголами тих, хто любитиме і берегтиме це місто навіть більше за власне серце. І тому, люба моя панночко Адочко, хранителі міст не мають крил. — Він раптом усміхається відверто і щиро. — Бо крила — це спокуса. Бувають моменти, коли настільки важко, що хочеться втекти, чкурнути від своїх обов’язків куди подалі. Бо міста вміють любити, але бувають геть неґречними. Майже як люди. Місто — це не просто тобі архітектура, старі будинки, бані церков, давня бруківка під ногами, і навіть це — не ті мешканці, що живуть зараз у ньому. Місто творить дух міста. А ВІН — це емоції, це любов, це віра, надія, натхнення, це жага до життя, до творення.

— І я маю вірити тому, що ви мені щойно наплели? — бовкаю розгублено.

— Навряд чи. — Він ледь стенає плечима. На відміну від Віктора, він майже не стривожений, немов для нього такі розмови — не первина. — Мене здивувало б, якби панночка, навіть за людським віком досить юна, раптом почала геть-чисто у всьому розбиратися. Зрештою, багато відомих мені дорослих так ніколи й не доростають до вашого, Адо, сприймання світу. Оце пригадалася мені притча про Людину і Метелика.

***

— На розкішному кущі бузку, недалеко від будиночка одного добросердного Чоловіка, висів собі звичайнісінький