Читати книгу - "Крила кольору хмар"

кокон і чекав свого часу. Молодий Чоловік любив милуватися цим кущем. Буяла тепла весна, і бузок мав от-от розпуститися. Чоловік був тямущий та спостережливий. Звісно ж, він відразу розгледів і кокон. І дуже зацікавився, і став із більшим нетерпінням чекати з’яви на світ метелика, аніж того дня, коли розквітне бузок. Якось він запримітив у коконі невеличку щілинку. Чоловік придивився уважніше і зворушено зауважив, як через цю малесеньку щілинку на світ білий хоче вибратися найсправжнісінький Метелик. Серце чоловіка наповнилося втіхою. Він був на порозі справжнього дива — от-от розквітне бузок і от-от народиться справжній крилатий Метелик. Минав час. І бузок розквітнув рясно та пишно. Його пахощі наповнили всю вулицю. Однак чомусь не дуже радісно було на серці у доброго Чоловіка. Метелик досі не народився. Навпаки, він зовсім притих у своєму коконі. Здається, він там помирав, полишивши спроби вирватися із занадто міцного сховку. Чоловік вирішив допомогти Метелику. Пахощі бузку були такими духмяними, сонечко таким лагідним, весна такою гожою… Так хотілося жити. Чоловік ухопив ножиці та розтяв кокон, допомагаючи Метелику народитися.

Старший янгол вмовк, питально дивлячись на мене. Я мовчала, хоча вже здогадувалася, чим закінчиться притча і на що світлий чувак натякає.

— І сталося те, що має статися, — вів далі янгол. — Кокон розкрився, звільняючи крилатого невільника. Метелик радісно затріпав крилятами, всміхаючись безжурно сонцю та гожій днині, однак… Його прозорі крильця були заслабкими, він ледве ними ворушив. Бо зарано народився.

— Він помер? — різко запитала я, ловлячи себе на думці, а чи можна так казати про метеликів.

— Ні-ні. Він не загинув. Метелик залишився жити на розкішному бузковому кущику, але жодного разу так і не полетів. Люба моя панночко! Перед тим як почати літати, потрібно спочатку навчитися самотужки вибиратися через вузькі щілини. Усе завжди має відбуватися вчасно і без настійливого втручання зовні, навіть із благими намірами.

***

Він і не очікує мого захоплення розповіддю чи схвальної реакції. Буденно простягає руку до столу, підхоплює брудні, замащені кров’ю Інни ганчірки, що нещодавно були рушниками, кидає їх до смітника. Потім з огидою хапає горня, з якого пив чай Мечислав. Кривиться. Посудина теж летить до сміттєвого відра.

— Ей! Алльо! Це, врешті, тільки брудний посуд! Навіщо його викидати? Я потім помию. — Мене трохи дивує така реакція світлого янгола на сірого. Я ж теж сіра. Невже і я для них настільки огидна?

— Ви, панночко, певні, що хотіли б відмивати посудину, з якої він пив? — про це мене запитують мимохідь, ополіскуючи мою та Іннину чашки. — На горнятку, зрештою, не лише сліди сірого янгола залишилися, але й слина перевертня. А у вас на руках можуть бути подряпини. Або під час миття можна випадково чимось поранитися. Навіщо ризикувати?

Блін, найобразливіше, що він із мене навіть не знущається. Просто приглядається з непідробним науковим інтересом. Та мене зараз цікавить не це.

— Що із Софією? Хоч ви мені правду скажіть!

— Усе просто, шановна панночко! Вона у темних, — так само буденно лунає у відповідь, як і попередня заувага про посуд.

— Ти знав?! — Це я вже до Віктора, плювати на всяких… прибиральників-посудомийників. — Ти ж добре бачив, як я нервувала і навіть думала, що Христя — уже сирота. Чому ж мовчав?!

— Остаточно переконався сьогодні, — Віктор не відводить очей, мов не відчуває за собою провини. Це бісить значно більше, ніж усі дошкульні репліки таточка. — Зрештою, Адо, після історії в дитячому садочку висновок напросився сам собою. Ти ж розумниця.

Розумниця морщить лоба. Як мені все це набридло!

— Адо, люба моя дівчинко, ти надто постраждала в цій янгольській грі. Пробач нам, якщо зможеш. — Віктор говорить майже пафосно. Мене від цього аж шляки трафляють. — Я не зміг тоді вчасно відвернути від тебе увагу твого батька і його… приятеля Валерія Едуардовича. Мені здавалося, що Мечислав хай трішки, та все ж тебе любить. Однак він, щоб допекти супернику, підставив власну доньку. Дитинність якась, чесн…

Я різко його уриваю:

— Тобто, Вікторе, виходить, що для тебе викрадення двох дівчат, одну з яких заледве не вбили, а іншу планували перетворити на потвору, — то дитинність?!

— Для сірого янгола такого рівня — так, дітвацтво. Адо, зрозумій, будь ласка: аби збагнути сірих, маєш або мислити їхніми категоріями, або принаймні мати про них уявлення.

Риси обличчя Віктора загострюються, під очима цілком людські тіні втоми, що виглядають наругою над світлим ликом, але він досі впевнений у власній правоті.

— Рятувати світ — це не для тих, хто ще не вибрався з кокона, бо досі не зміцнів. Це небезпечно. Ви пам’ятаєте, як кілька тижнів тому всміхалися осені, бо почувалися щасливою?! Ви ще знаєте, як то — бачити кольорові веселі сни? Світ, панночко, доволі важко самотужки рятувати. Ваших крилець на всіх не вистачить.

— Що? А чиїх вистачить? Поважних світлих янголів?! Та всім начхати на закладені душі в схроні Втраченого Раю. Ви, типу, за мир у всьому світі, так?

— Так, панночко, — прохоплюється старший янгол. — Мир — дуже важлива річ. Війна — то крайній захід. Коли зачнуть війну янголи, постраждають насамперед люди. Ніхто цього не хоче, особливо Творець. Тому мусимо триматися миру.

— Що ж мені робити? — Я не розумію, до чого він хилить. — Вони ж, тобто темні, слідком за вами прителіпаються та зачнуть вимагати ключа! І ви, певно, також хочете його отримати? І що накажете втнути в такому разі? Піти в майстерню, зробити копії, щоб на всіх охочих стало?! Чи, може, той дурнуватий ключ узагалі взяти й знищити? А знаєте що? Валіть краще самі до того озера та розбирайтеся там без мене!

Від мийки чується тихе кахикання. Старший янгол встиг закип’ятити чайник і тепер виставляє на стіл свіжі порції чаю. Якщо далі так піде, то у моїх венах тектиме чайна рідина, а не кров янгольсько-людська хлюпотітиме.

— Я не хочу чаю! — почуваючись істеричним підлітком, ображено відсовую вбік горня.

— Може, зробити кавусі? — мирно цікавиться янгол і запрошує до столу Віктора, котрий досі підпирає двері кухні.

— Дякую. Кави я теж не хочу, — випалюю роздратовано.

— А може, компотик будете?

Ледве стримуюся, щоб не сказати, куди він може собі запхати той компотик. Тому, стиснувши губи, ображено мовчу.

Але при цьому чудово розумію, що отакі-от… екстравагантні… методи його діставання досить дієві: мені не лише фізичних сил від його чаклування над моєю головою додалось, але й душевна втома відступила.

Янгол примирливо всідається навпроти, бере за руку, зазирає в очі.

— Отже, панночко Адо, тепер