Читати книгу - "Крила кольору хмар"

— Заткнися. Досить! Я все зрозуміла! Коли?

Він умовкає. Виводить Інну з-за столу, легко штовхає її перед себе. У дверях озирається на мене, міряє своїм рентгенівським фірмовим поглядом: «Я про тебе знаю все». Я стискаюся до атома. Знаю, що він буде намагатися вкотре зчитати мене. І знаю, що я не дозволю, хоч би як мені було важко. А зараз це аж надто боляче робити. Я дуже втомлена за день, бо оберіг Ядвіги (а тепер я знаю, який він насправді потужний) віддала Христині. Але я витримую, хоч і руки, і ноги у мене дрібно тремтять.

Та Мечислав цього не помічає, тільки задоволено посміхається і, наче суперкомплімент, відвалює:

— Моя кров! Молодець. Завтра опівночі ми на тебе чекаємо біля озера на Світовидовому полі. От тобі й завіса води. Ключик візьмеш із собою, можеш прихопити і цього свого хвоста, Віктора. До речі, де це він досі валандається і тебе саму лишив? Вважай, Аделаїдочко, дуже ним не захоплюйся, бо він тобі не пара. І не кривися так, він теж не зовсім людина.

Я лишень киваю у відповідь та сяк-так складаю губи в посмішку. Виходить не дуже переконливо. Я знаю. Тьху. Мечислав ще сміє мені вказувати, з ким я маю зустрічатися! Пара, не пара… Інна намагається озирнутися і щось мені сказати. Мечислав не дозволяє їй цього зробити, хапає за плече і волочить до вхідних дверей.

Я кілька секунд стою, мов укопана, посеред кухні. Гучно гримають вхідні двері. Заплющую очі. У голові каша. Почуваюся зніченою та приголомшеною. Так, я щойно програла битву. Мечислав нав’язав мені власну гру, і я змушена грати за його правилами. Бо я не навчилася зраджувати людей, навіть якщо вони мені майже ніхто, чужі. Бо для мене багато важить людина, яка живе в мені й голосно досі говорить. Чи я стану такою ж бездушною, як усі сірі янголи? Може, колись, та не нині. Я стою, збентежена щойно почутим від Мечислава. «Віктор — не зовсім людина», — сказав він. Так, батько міг це спеціально бовкнути, щоб боляче вразити, зачепити мене. Міг. Я кидаюся стрімголов до кімнати, за дверима якої мав би сидіти і чекати на мене Віктор. Мечислав його не вчув. Чому? Я з розмаху відчиняю двері і…

…торопію…

7. Віктор

На мить я справді оторопіла. Від краси. Ще встигла подумати, що до цього моменту вважала Віктора досить симпатичним, хай і не зізнавалася собі в цьому, але ж ніяк не суперкрасенем. А тут…

Могутні крила були не зовсім білі, радше такі, мов кожну пір’їнку помережили тонюсінькими промінцями сонця. У тому сяйві й обличчя молодого чоловіка (якщо, звісно, про янгола так можна сказати) видавалося геть іншим.

У мене навіть в очах почало трохи пекти. Чи то від небесного сяйва, чи від краси, а може, від непролитих сліз, яких ох скільки набралося. І вже підсвідомо розумію: знову мені необхідно робитися сильною. Розслабитися не дадуть, це точно. Таке відчуття, наче кіноплівку, на яку небесний режисер зафільмував мої пригоди, вкотре заїло, і все йде по другому колу, і мені от-от почнуть ставити умови, ультиматуми, вимоги. Добре, якщо не стовідсотково протилежні, аніж ті, котрі щойно почула від батечка.

На обличчі Віктора — шматина вдаваного спокою, з-під якої пробивається ніяковість, біль, сум’яття. Що він читає зараз на моєму? Звинувачення у зраді! Я не закриваюся. Хай читає.

Біля Віктора ще один… світлий янгол. Обличчя просвітлене, спокійне і умиротворене. Він із неприхованою цікавістю роздивляється мене та міцно тримає Віктора за передпліччя. Невже ще одного мого приятеля в заручники взяли? Софію — темні, Інку — сірі, Віктора — світлі? Що за день такий? Схоже, що вся янголина братія в чергу вишикувалася, аби мені допекти?!

Боляче й сумно. Хто ж ти такий, Вікторе, насправді? Заручник обставин, янгол, друг, приятель, охоронець юних дуреп?

Та таки розмову розпочинаю не я.

— …Він загинув на війні. Не на своїй війні. То була чужа війна. Ще одна нікому не потрібна безглузда смерть, смерть не за батьківщину, смерть не захисника, але смерть воїна. Я був його янголом-охоронцем. Я тоді не встиг, банально не встиг розгорнути вчасно крила. Поруч помирала дитина в утробі матері. Я залишився допомагати іншому янголу, який припізнювався. Я не знав, що то був янгол смерті. Янголам заборонено допомагати одне одному. У кожного власна місія. Однак, коли довго опікуєшся людьми, то з часом стаєш схожим на них. Я забагато від нього, тобто від Віктора, набрався тої самопожертви. Він заслуговував жити далі. Він на тій війні не вбивав, він рятував пропащі душі. Якщо слово — то зброя, то нею. Він був майже святим… Утім, це не конче важливо зараз, Адо. А тоді я просто не встиг допомогти йому і вплутався в чужу історію. Та дитина мала померти. То її доля. Я вдерся на заборонену територію і змінив тоді світ. Я не мав піддавати сумніву Божий промисел. А наслідки? Наші вчинки, навіть благі, але які зроблені без права на виправлення, — ланцюг невдач.

Той, кого я ще годину тому називала Віктором, дивиться мені в очі. Його приятель мовчки спостерігає за нами, але поки не втручається. Він — німий свідок розмови-суперечки-виправдань-звинувачень двох янголів. Тільки я не стану нікого ні в чому звинувачувати. Принаймні не зараз. Я надто втомлена для цього.

— Я мусив виправити власні помилки. І тому я став Віктором. Позичив його смертне тіло. Я став земним чоловіком, який відчуває біль, горе, який уміє ненавидіти, плакати, сміятися, жартувати і любити. Він мене навчив усьому, що вміють і знають люди. І я зумів побачити людську душу зсередини. Це варто було робити лишень заради того, щоб зрозуміти найважливішу ідею Творця. Усі ми — янголи, люди, істоти, нелюди — зроблені з одного матеріалу. І, коли влаштовувався на роботу до «Темного янгола», Валерій мене не розгледів. У Вікторові він побачив тільки Віктора — звичайного дисциплінованого виконавця.

Віктор вмовкає. Але очі й далі такі ж чисті та чесні, наче з найкращих у церкві ікон.

— Чому ти не зізнався мені? — зривається з моїх уст, наче докір.

Відповідає чесно, і це трохи дратує:

— Ти не запитувала.

Так, я не запитувала. Навіщо? Я не могла навіть припустити такого. Я одного разу дозволила собі зазирнути у відкриту навстіж душу Віктора. Мені стало соромно, бо побачила там