Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на Великій війні"

— А знак як подати?

— Зозулею кричати вмієте? Ось так. — Бобров склав долоні, подув у них, і вийшло дуже схоже на кування зозулі. І я спробував. — О, добре. Німця прихопимо — і до поручника. В яр скотимося, там темряви дочекаємося і поплазуємо до наших.

Ми трохи почекали, подивилися за будкою. Німці ходили туди по одному. Хтось швидко повертався, а хтось міг і посидіти хвилин п’ять. Я пробрався до кущів і став чекати. Був на диво спокійний. Ось пройшов німець. Рядовий. Ну, вже який є. Стукнули дверцята до туалету. На стежині нікого, я склав долоні і хотів закувати, коли подумав, що німець дебелий. Не те щоб Бобров його не здолав, але ж потім тягти доведеться. Почекаю дрібнішого. Двох іще пропустив, уже Бобров кувати почав. Хвилювався. А тут якраз невеличкий німець до туалету побіг. Озирався так, наче боявся чогось. Я почекав якусь хвилину, щоб німець штани спустив і сів, розслабився. Закував і побіг до будки. Там Бобров відірвав дві дошки у задньої стіни, на такому рівні, щоб ніж німцю до горлянки приставити. Я ж мусив підбігти і в’язати язика. Але щось пішло не так, бо коли прибіг, німець валявся на землі біля туалету, скрутився бідолаха і тільки сопів. Швиденько зв’язали, кляп у рот, прибрали всі наслідки нападу і до яру, де вже чекав нас Свенцицький. Сховалися у кущах.

— Ну ви уявляєте, Іване Карповичу? — зашепотів мені збуджений Бобров.

— Що?

— Та німчура цей! Зайшов до туалету і замість того щоб присісти, як усі нормальні люди, вивалив мені своє господарство мало не в очі!

— Для чого? — здивувався я.

— Ось цю карточку роздивлявся. — Бобров показав звичайну порнографічну карточку з якоюсь чорнявою дамою, з одежі на якій був лише чепчик. — Довелося йому заїхати по причинному місцю.

— Це ви, Миколо Миколайовичу, жорстоко вчинили, бо ж засумував солдат за жіночим товариством, що ж тут поганого?

— Так я ж не міг до шиї дотягнутися, щоб ніж приставити. Довелося так.

Німець отямився, дуже злякався, щось хотів нам сказати, але ми на мигах показали, що краще йому мовчати. Затих.

— А чого ви так довго чекали, Іване Карповичу? — спитав Бобров. — Я вже хвилюватися почав.

— Дрібного вибирав, — похвалився я. — Аби першого взяли, так як його тягти, бика такого. А цей он наче вівця.

— Правильно вирішили, Іване Карповичу!

Поручник по губах бачив, що ми розмовляємо, але що саме — не чув. Слух у нього погіршився від контузії. Домовилися, щоб, коли будемо іти, тримався він за мою руку. Якщо раз смикну, то падати і лежати, якщо два, то бігти. Бобров німця повів. Пройшли до краю ярка, ще посиділи, щоб уже стемніло остаточно. Далі пішли. Час від часу падали, коли німці освітлювальні ракети запускали. Десь половину відстані між позиціями пройшли, залізли у вирву від снаряда.

— Іване Карповичу, залишайтеся тут, а я до наших полізу. Попереджу, а то ж пристрелять іще, — зашепотів Бобров.

— Може, краще гукнути?

— Ні. І наші стріляти почнуть, і німці.

— А там подумають, що німець лізе, пристрелять, — попередив товариша.

— А я тихенько. — Бобров прошепотів це з таким радісним тремтінням, наче на нагородження ішов, а не під кулі. Така вже він був людина, що зі смертю чаркуватися полюбляв.

— З Богом, — прошепотів я.

— Якщо закую, то значить, що можна до наших лізти, попереджені, — прошепотів він і поліз далі. Ми ж чекали у вирві. Я тримав браунінг свій напоготові. Між позиціями не одні ми могли лазити. Хвилин за п’ять із боку наших позицій пролунав постріл і крик. Німці запустили освітлювальні ракети, дали кілька черг із кулемета. Ми лежали в ямі і не рухалися, я про всяк випадок приставив німцю до голови браунінг. Ще посиділи, коли з боку наших позицій почулося кування. Німці знову дали кілька черг, потім випустили ракету. Я вирішив почекати. Лише за декілька хвилин полізли.

До наших позицій залишалося метрів п’ятдесят, коли у німців почалася якась метушня. Крики, постріли, одразу багато ракет у небо. Ми були на відкритій місцині, я смикнув Свенцицького двічі, підхопив німця і побіг. Недовго, бо після кулеметної черги впав. Не поранений, просто почув постріли і впав. Кулі свистіли над головою, поруч закляк переляканий німець.

— Не стріляти! Не стріляти! — кричав Бобров.

Німці далі сікли з кулеметів. Я не бачив поручника, сховався в невеликій ямці в землі. Німця поклав поруч. Вичекав, коли стрілянина трохи вщухла, підхопився і побіг. Побачив Свенцицького, що припав до землі, штовхнув його чоботом. Постріл гармати. Останні два кроки — і я повалився в окоп. Вибух. Я впав, на мене гепнувся німець, посипалася земля. Заторохтів неподалік кулемет.

— Іване Карповичу, живий? — Це підбіг Бобров.

Я-то був живий, але в голові гуло. Зіштовхнув з себе німця, засунув нестрижені нігті собі у вухо і крутонув з усієї сили. Боляче, кров потекла.

— Іване Карповичу!

Я застогнав. Приблизно так, як стогнав контужений Свенцицький. Мене дістали.

— Контузія! — крикнув Бобров. — До шпиталю, терміново!

Спочатку несли на ношах, потім везли на возі. Довгенько, аж поки не вивантажили біля якоїсь будівлі. Прийшли санітари, занесли мене всередину, поклали в коридорі, просто на підлогу. Подумаєш, якийсь поранений солдат, тут таких було багато. Ну, мені й на підлозі непогано було. Тільки б подалі від війни. Але невдовзі прискочив Бобров, який накинувся на санітарів, побіг до лікарів, сповістивши, хто я є. Зразу прибігли, віднесли до окремої палати, поклали на м’яке ліжко, кров зупинили, обдивилися мене і запропонували вечерю.

Нею я поділився з Бобровим, який розповів, що Свенцицький живий, тільки поранений.

— А німець узагалі цілий, зараз його в штабі допитують! Ну що, Іване Карповичу, можна і обмити вдале завершення нашого анабазису по тилах ворога! — Бобров дістав флягу. Побачив мій здивований погляд. — Трофейна, у язика нашого узяв. Ну, як там у вас у Малоросії кажуть: будьмо!

Ми почаркувалися, доїли, Бобров поспішив до штабу, щоб