Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на Великій війні"

доповісти про бачене у тилах, а я влігся спати. Двічі приходили санітари, питали, чи щось потрібно. Я удавав, що нічого не чую, потім виблював усе, що з’їв. Контузія штука серйозна. З тим і заснув.

Загадка Іллі Благово

ранці до мене прийшов лікар, чоловік років під п’ятдесят на прізвище Торопов. Спитав, як себе почуваю. Я щось почав белькотати, він усміхнувся.

— Іване Карповичу, я вас огледів і знаю напевно, що контузії у вас немає, — сказав він тихо. — Звідси роблю висновок, що ваші проблеми зі слухом і мовленням — наслідки нервового та фізичного виснаження під час мандрівок тилами ворога. Блискучих мандрівок, я дещо чув. І взагалі радий, що ви змогли вирватися, бо ж ходили чутки, що ви чи загинули, чи потрапили в полон. Німці начебто влаштували за вами ціле полювання, мабуть, дуже вже їм кортіло схопити найкращого сищика Російської імперії. Але куди там! — Лікар задоволено плеснув руками й усміхнувся. — Чесно кажучи, Іване Карповичу, довгий час не сприймав вас серйозно. Ну, якийсь герой копійчаних книжок для підлітків. Два мої племінники вами дуже захоплювалися, все розповідали, який Іван Карпович незвичайний, а я тільки рукою махав. Потім вирішив почитати, натрапив на історію про вовкулаків. Спочатку нервово реготав, бо це ж треба у вік науки вигадати таку нісенітницю, а потім зрозумів, що вовкулаки — це така метафора, а насправді це оповідання про людей, які не хочуть миритися зі своїм жалюгідним становищем у житті, прагнуть його змінити, нехай і переступивши через закон або моральні настанови! І тут виявилося, що ваші пригоди не якесь там дешеве чтиво, а література! Звісно, не Достоєвський, але й не якийсь, прости Господи, Роман Добрий.

У двері постукали, забіг схвильований молодий чоловік, щось зашепотів лікарю. Той підхопився, заблимав очима. Все це не віщувало мені нічого доброго.

— Одну хвилину, Іване Карповичу!

Лікарі побігли геть з палати. Я очікував на появу когось із контррозвідки, але замість цього до мене прийшли всі лікарі шпиталю і врочисто повідомили, що отримали вітальну телеграму, від самої государині, яка дуже рада моєму порятунку і бажає найшвидшого одужання.

— Вітаємо, Іване Карповичу!

Лікарі підходили до мене, тиснули руки, зразу прибіг фотограф, який сфотографував нас: я по центру в ліжку, з обличчям страждальця, а навколо щасливі лікарі. Потім вони пішли, залишився лікар Торопов.

— Я вважаю, що необхідно не менше місяця лікування, аби відновити ваші сили. Ви ж не заперечуєте, Іване Карповичу?

— Анітрохи.

— У вас буде окрема палата і посилене харчування.

— Добре. Я хотів би дати телеграму, щоб сповістити рідних, — попросив я.

— Ще увечері ми відправили телеграми на Ромни, думаю, що на вашому хуторі вже знають, що з вами все гаразд.

— Дякую.

Ми ще трохи поговорили, коли прийшов журналіст газети «Воєнний літопис», який забажав описати мої подвиги в тилу німців.

— Подвиги? — здивувався я, бо тільки те й робив, що драпав.

— Подвиги! — запевнив газетяр. — Я вже поговорив із рядовим Бобровим, і він розповів, як ви знайшли лігво німецьких коректувальників вогню, очолили багнетну атаку, захопили одну німецьку батарею та знищили вогнем другу!

— Він це все розповів? — здивувався я.

— Так, ось у мене записано! — Газетник показав нотатник.

— Дозвольте почитати.

— Так, звісно.

Я прочитав і дуже здивувався, адже Бобров усі свої подвиги перетворив на мої, а сам був наче збоку, тільки виконував мої накази і вихваляв мої вміння. Мабуть, не хотів особливо світитися, то і спрямував всю увагу на мене.

— Іване Карповичу, а розкажіть, як ви знайшли той прохід у болотах, щоб ударити по німцях!

Брехати мені не хотілося, то я сказав, що Бобров уже все описав, хоч і применшив свої подвиги, а в мене голова болить і треба відпочити. Газетник трохи образився, але пішов. Майже одразу прибула ціла делегація зі штабу дивізії. Купа офіцерів, серед яких я зі здивуванням побачив підполковника Патрикєєва. У формі, при зброї. Мене вітали, казали, що зустрітися зі мною — велика честь, розповідали, що полонений казав багато цікавого, а поручник Свенцицький дуже хвалив нашу з Бобровим мужність. Я все це слухав не дуже уважно, а сам дивився на Патрикєєва. Той теж дивився на мене, вичекав трохи, потім підійшов.

— На жаль, полковника Ройтера було вбито, весь наш штаб потрапив в оточення, і його знищили. Пропали всі документи, а офіцери частково загинули, частково потрапили до полону. Мені дивом вдалося вирватися з німецьких лещат. Дуже радий вас бачити, Іване Карповичу. — Він нервово посміхнувся.

— Невже всі-всі документи зникли? — здивувався я.

— Так, на моїх очах снаряд попав прямо у віз, на якому перевозили полкову канцелярію. Жах просто якийсь. Був полк — і не стало полку, окрім мене і кількох десятків солдатів. Але ми німцям ще покажемо!

— Не маю щодо цього жодних сумнівів, — кивнув я і подумав, що доказів у мене жодних. Та і кого зацікавить убивство якогось прусського аристократа спочатку в нашому тилу, а потім у німецькому?

— У нас були деякі непорозуміння, але, сподіваюся, вони в минулому? — тихо запитав Патрикєєв і подав мені руку.

Ну тут він уже передав куті меду. Руку дітовбивць я ніколи не тиснув і не потисну.

— Дякую вам, панове, — звернувся я до офіцерів і висловив сподівання, що ворога буде розбито.

Кілька офіцерів попросили про автографи. Я підписав журнали зі своїми пригодами. Мені принесли сніданок. Офіцери побажали смачного і пішли. Апетит був добрий, тим більше, що принесли телеграму від Єлизавети Павлівни, яка висловлювала радість через мій порятунок, доповідала, що вдома все добре, передавала привіт від Моніки та Уляни Гаврилівни.

Після їди хотілося полежати, але я це собі категорично забороняв, тому пішов погуляти, тим більше, що біля будівлі шпиталю був чудовий парк. Ходив алеями, зустрічав поранених, прислухався до далекої канонади. Ніякої паніки не спостерігав, мабуть, наступ німців припинився і фронт стабілізувався. Почув розмови про великі успіхи на півдні, де наші начебто хвацько били австріяків. Але німців спочатку теж били, а потім драпали. Навіть переможні новини з фронту мене не радували, війни я наївся і думав тепер, як би влаштуватися від неї подалі. Над цим ламав голову, коли до мене підійшов чоловік років