Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на Великій війні"

сам подумав, що все, відвоювався Іван Карпович. Бо досі спиною відчував, куди рука відірвана впала. І перед очима були тіла розірвані, покинуті поранені, німці зарізані, весь той жах воєнний. І аж нудило від нього, жити не хотілося. Все, ноги моєї більше на передовій не буде. Не по мені ця справа. Вже якось відкараскаюся.

— Бачите, Іване Карповичу, наче прокляття якесь на мені.

— Не прокляття, Миколо Миколайовичу, а просто у кожної людини свої слабкості є. У вас оця до війни схильність.

— Невже і у вас слабкості є, у найкращого сищика імперії? — спитав Бобров.

Подивився я на нього.

— Звісно, що є.

— Навіть уявити не можу, що б це могло бути, — сказав він і відвернувся. Делікатна людина, у душу не ліз.

Подивився я на нього. До зайвих розмов я не схильний, а тим більше душу перед кимось розкривати. Але війна така справа, що змінює людину. Ось ми з цим Бобровим скільки смертей пройшли, виручали один одного, спина до спини пробивалися. І ще пробиватимемося, ризикуватимемо, може, і загинемо. Ще кілька днів тому і не знав я його, а сьогодні він мені наче брат.

— Слабкість моя, Миколо Миколайовичу, у моїй силі, — сказав я. — У тому, що коли розслідую злочин, то можу людину знищити, а можу піднести. Доля людська у мене в руках, наче іграшка якась. І від цього різні думки з’являються, погорда. Здається тобі, що ти наче Бог, усім керуєш, життями людськими командуєш. Починаєш подумки літати, виникає бажання погратися, наче кіт з мишкою. Цього знищу, а цього залишу. Отрута влади. Страшна отрута. Тим страшна, що солодка, п’єш і радієш, а потім уже отруєний весь. Уже не по справедливості вчиняєш, а так, як хочеш. І ось це найстрашніше. Добре, що не дав мені Господь дуже вже загордитися, тільки я берега пустився, одразу нагадав, що так само, як я людьми бавлюся, хтось і мною бавитися може, наче іграшкою дурною. Схотіли, відправили на війну. Воюй, Ваню. Вдячний я за цей урок, дуже вдячний. І про слабкість цю свою намагатимуся пам’ятати.

Ще була слабкість, про яку Боброву не сказав, але яку второпав нещодавно. Ну от добре, любив я розслідувати, і не було мені нічого кращого, як за таємницю схопитися. Але ж окрім цього, як виявилося, ще й славу я любив. І коли граф оповідки мої у журнал відправив, коли почали говорити про мене і пізнавати, то зробилося мені приємно! Міг же наказати графу взяти авторство, що це він герой і найкращий сищик, а я так — вигадка. Але промовчав, сам слави схотів! І яка ж вона була мені приємна, слава та! Простий мужик, а всі зі мною цяцькаються, всі на «ви», всі на ім’я та по батькові, найкращі голоси імперії мені співають, цукрові королі тиснуть руку, генерали просять допомогти, Великі князі дякують. Ну чим не життя? Хороше життя, п’янке, швиденько я захмелів, а потім похмілля прийшло. Яке я досі вибльовував на війні цій клятій.

Скривився я, аж застогнав. Бобров помітив, що недобре мені, тому далі сиділи мовчки. Потім Свенцицький опритомнів. Напоїли ми його, розповіли, що у глибокому тилу супротивника, а наші далеко. Поручник чув погано, після контузії, а кричати ми не могли, довелося показувати більше, що і як.

— Хлопці, дайте мені револьвер. Щоб я застрелитися міг, якщо не вийде в нас пробитися! Не хочу у полон! — прошепотів поручник.

— Е ні, не для того ми так довго вас тягли, щоб ви застрелилися. Проб’ємося, з нами ж найкращий сищик імперії! — запевнив Бобров. — А ви поки спробуйте підвестися, походіть трохи. Бо нести вас важко, краще, щоб самі йшли.

Допомогли Свенцицькому зіп’ястися на ноги, показали, що ходити йому треба, він потроху почав вештатися серед кущів. На ногах тримався непевно, казав, що паморочилося, але якщо підтримувати, то іти міг. Пригостили печеною картоплею, він з’їв одну і зразу виблював. Уклали знову спати. Я залишився біля нього, а Бобров пішов подивитися, що робиться навколо. Не сиділося йому, хоч ти що хочеш. Згодом повернувся і розповів, що бачив цілу валку возів з цивільними.

— Повертається німецьке цивільне населення, отже, упевнені, що надовго тут. — Бобров почухав щетину. — Сподіватися на наступ наших не слід. Самим пробиватися треба.

Як тільки стемніло, пішли ми. Бобров попереду, я з поручником позаду. Німці таки поверталися, бо ми бачили кілька вже заселених хуторів. Не наближалися, бо собаки там гавкали. Бобров вів упевнено, час від часу ховався у кущах, присвічував ліхтариком, дивився мапу, ішов далі. Майже не зупинялися, вранці упали в якомусь ліску. День провалялися, ніч знову ішли. Лише за дві ночі знову стало чутно канонаду. І тільки наступного ранку ми наблизилися до лінії фронту. Сховалися у сосновому лісі, Бобров пішов на розвідку. Коли повернувся, то розповів, що ліворуч і праворуч німецькі позиції.

— Там стоїть по роті, а між ними яр. Десь метрів на чотириста іде, а потім закінчується і починається поле. Вночі можна пройти яром, а потім повзти до наших.

— Головне, щоб свої не підстрелили, — скривився я.

— Ну, ризик є, — кивнув Бобров.

— То відпочиваємо до ночі?

— Той, Іване Карповичу, якось не комільфо з порожніми руками до своїх повертатися, — сказав колишній полковник.

— Що ви маєте на увазі? — здивувався я.

— Ну, воно б добре полоненого прихопити. Язика.

— Миколо Миколайовичу, та що ж ви ніяк не заспокоїтесь! Вистачить вам війни, не хвилюйтеся!

— Ну, як хочете, Іване Карповичу, тоді сам по язика піду. — Був він упертий, наче бик.

Пішли удвох, уже надвечір. Бобров і місце придивився, де зручно було полоненого смикнути.

— Он бачите, туалет поставили. — Він показав на дерев’яну буду темно-зеленого кольору. — Щоб було куди солдатам до вітру ходити.

— Нічого собі! Оце піклуються про своїх. У нас і офіцери в кущі бігають, — оцінив я німецьку ґрунтовність.

— У будці туалетний папір лежить, а он бачите, до дерева рукомийник прибитий, щоб могли руки помити. Стежать за санітарією німці.

— Правильно роблять. Я пам’ятаю, коли у Туркестані служив, то маневри в нас були великі. Кілька полків ганяли по горах. Води не привезли, мовляв, із річок поп’ють. Попили — і дві третини нашого полку злягло з дрислею, півсотні загинуло.

— Південь немитих рук не вибачає, це