Читати книгу - "Облога та штурм, Лі Бардуго"

Чоловік вийшов на світло, і я побачила на його обличчі ледь помітну сіточку рубців. Їх зцілив хтось із Корпуснійців, проте сліди залишилися. Отже, волькри залишили на ньому свій знак. «Добре», — з дріб’язковим задоволенням подумала я. Втішало це не надто, та принаймні Дарклінґ більше не такий досконалий, як раніше.

Він зупинився, розглядаючи мене.

— Як тобі подобається життя під прикриттям, Аліно? Вигляд у тебе кепський.

— У тебе теж, — озвалася я.

Річ була не лише у рубцях. Він носив утому, наче елегантний плащ, та вона все ж була. Під очима залягли тіні, а вилиці видавалися гострішими.

— Це невисока ціна, — кинув чоловік, скрививши губи в напівпосмішці.

У мене мороз пішов поза шкірою. «Ціна за що?»

Дарклінґ витягнув руку, й мені знадобилася вся сила волі, щоб не відсахнутися. Та він лише стиснув край мого шарфа. Легенько смикнув, і груба вовна зіслизнула, звільнивши шию і впавши на землю.

— Бачу, ти знову намагаєшся здаватися меншою за свою справжню сутність. Фальш тобі не пасує.

Мені зробилося ніяково. Хіба я не розмірковувала про це кілька хвилин тому?

— Дякую за турботу, — пробурмотіла я.

Він торкнувся пальцями мого нашийника.

— Він не лише твій, а й мій, Аліно.

Я відбила його руку, і гриші знервовано зашепотілися.

— Тоді тобі не слід було вдягати його мені на шию, — кинула я. — Чого тобі треба?

Звичайно, я це й так уже знала. Йому потрібно було все: Равка, цілий світ, могутність Зморшки. Байдуже, що саме він відповість, я просто хотіла, щоб він продовжував розмовляти. Знала, що ця мить колись прийде, і приготувалася до неї. Я не збиралася дозволити йому знову мною заволодіти. Глипнула на Мала, сподіваючись, що він зрозумів мої наміри.

— Я хочу подякувати тобі, — сказав Дарклінґ.

А от цього я не очікувала.

— Подякувати мені?

— За отриманий від тебе дар.

Мій погляд майнув до рубців на його блідій щоці.

— Ні, — ледь помітно всміхнувся чоловік, — не за це. Але вони теж є гарним нагадуванням.

— Про що? — перепитала я, не в змозі стримати власної допитливості.

Його очі нагадували сірий кремінь.

— Про те, що будь-якому чоловікові можна задурити голову. Ні, Аліно, дар, отриманий від тебе, значно величніший.

Дарклінґ відвернувся. Я знову глипнула на Мала.

— На відміну від тебе, — продовжив чоловік, — я знаю, що таке вдячність, і хочу висловити її.

Він здійняв руки. Кімнату поглинула темрява.

— Вперед! — крикнула я.

Мал штурхнув ліктем Івана. Тієї ж миті я скинула руки, і, засліплюючи людей навколо нас, спалахнуло сяйво. Сфокусувавши свою силу, я стиснула світло до тоненького промінчика. Мета в мене була одна. Я не збиралася дозволити Дарклінґу стояти посеред кімнати. Втупилася поглядом у збурену темряву, намагаючись роздивитися свою мішень. Та щось було не так.

Мені вже безліч разів випадало бачити, як Дарклінґ користується своєю силою. Але тепер усе було інакше. Тіні закручувалися і смикалися навколо кинутого мною світла, пришвидшуючись, аж доки не перетворилися на щільну хмару, що стрекотіла й дзижчала, наче зграя голодних комах. Я відштовхнула їх своєю силою, однак вони лише переплелися й підповзли ближче.

Мал уже стояв поруч зі мною. Йому якось вдалося вирватися з-під Іванового ножа.

— Тримайся поблизу, — кинула я йому.

Краще випробувати долю і зробити дірку в підлозі, ніж просто стояти з опущеними руками. Я зосередилася й відчула, як усередині вібрує сила Розтину. Підняла руку… аж тут із темряви щось виступило.

«Це якийсь трюк, — подумала яка, коли та штука посунула на нас. — Це точно якась ілюзія».

Переді мною з’явилося відлите з тіні створіння з порожнім, позбавленим рис обличчям. Здавалося, наче його тіло тремтить, розпливається і знову збирається докупи: руки, ноги, видовжені кисті зі слабким натяком на пазурі, широка спина, прикрашена крилами, які, розправляючись, звивалися і тріпотіли, наче чорнильна пляма. Воно чимось нагадувало волькру, але мало подобу людини. І не боялося світла. Не боялося мене.

«Це якась хитрість, — наполягав мій переляканий мозок. — Це неможливо». Це порушувало всі відомі мені закони гришинської сили. Ми не можемо створювати матерію. Не можемо створювати життя. Однак створіння сунуло на нас, і Дарклінґові гриші притискалися до стін із непідробним жахом. Ось що так несамовито лякало їх.

Опанувавши страх, я по-новому зосередила силу. Змахнула руками, створивши яскраву безжальну дугу. Світло розітнуло створіння. На мить мені здалося, що воно просто продовжить рухатися. А тоді істота вкрилася брижами, засяяла, наче освітлена блискавкою хмара, й розпалася на шматки. Та щойно я відчула полегшення, як Дарклінґ змахнув рукою, насилаючи на мене нове чудовисько, за яким сунуло ще одне і ще.

— Це мій дар, отриманий від тебе, — пояснив Дарклінґ. — Дар, здобутий у Зморшці.

Його обличчя аж засяяло від сили і якоїсь химерної радості. Утім, я помітила й напругу. Те, що він робив, вимагало зусиль.

Ми з Малом позадкували до дверей, переслідувані дивними створіннями. Аж раптом одне з них кинулося вперед із приголомшливою швидкістю. Мал вихопив ніж. Створіння пригальмувало, злегка заколивалось, а тоді схопило хлопця й відкинуло вбік, наче ляльку. І це не була ілюзія.