read-books.club » Любовне фентезі » Чого очікувати від повноліття, або верхи на мітлі, Олеся Лис 📚 - Українською

Читати книгу - "Чого очікувати від повноліття, або верхи на мітлі, Олеся Лис"

21
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Чого очікувати від повноліття, або верхи на мітлі" автора Олеся Лис. Жанр книги: Любовне фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 6 7 8 ... 39
Перейти на сторінку:

Приголомшено оглядаюсь навколо і розумію, що нічого не розумію. Я ж щойно була у себе в кімнаті! Секунду тому!

― Дякую не скажеш? ― хихикає дзеркало у нагрудній кишені. ― У тебе “відмінно”!

*** 

Це зваблює. Спокушає. Дає волю. Мені, яка все своє життя зубами, пазурами рвала, щоб добитися того, що іншим дається на блюдечку з блакитною облямівкою, нарешті пощастило. Не треба більше працювати до сьомого поту, відмовляти собі у всьому. Можна просто жити, як живуть інші мої однокурсники. Я можу приділяти час книгам, коханому хлопцю, походам у кіно та на вечірки, а не сидіти дні та ночі за підручниками. Підвищена стипендія для мене тепер не просто нездійсненна мрія, а реальність. Вища математика і фізика, у яких я, відверто кажучи, плавала, тепер самі здаються чудово. 

Десь у глибині душі розумію, що це неправильно, нечесно і навіть трохи огидно, але совість моя швидко затихає, коли я знову дивлюся в дзеркало й обіцяю собі, що це востаннє. А найстрашніше, що я в це вірю, я, правда, вірю, щодня повторюючи ці слова.

Перевертаюсь на інший бік, намагаючись, щоб пружини ліжка скрипіли тихіше, і втикаюсь носом у щось тепле. Щось голе.

Сон немов рукою знімає, і я різко сідаю, відчуваючи, як щоки заливає жар сорому. Боже мій, як перед Наталкою незручно, що вона скаже, коли побачить хлопця в моєму ліжку? Ми ж із нею домовлялися ще на першому курсі не водити сюди нікого.

Але Нати нема. А я згадую, що сьогодні субота і вона ще вчора поїхала додому на вихідні. Полегшено зітхаю. Однак потім знову напружуюся, дивуючись, як я собі дозволила таке.

Не те, щоб я вирішила берегти себе до весілля, але і з Назаром поки що не планувала переступати таку серйозну межу у стосунках. А те, що я її переступила, сумнівів не виникає, тому що на стегнах чітко видніються сліди крові. 

Закушую долоню, щоб не застогнати й, схопивши рушник із вішалки, вибігаю в душ. Там, під теплими струменями води, відчайдушно тру себе мочалкою, до почервоніння, до знемоги. Я не знаю, чому моя реакція настільки гостра і сповнена паніки, але мене буквально вивертає на виворот від огиди й сорому. Дуже сумніваюся, що Назар мене взяв силою, він не такий, але й те, що я не хотіла, не хотіла, знаю точно.

Вибираюся з кабінки, коли шкіра на пальцях зморщується, а місця, де я терла, нестерпно починають саднити. І, хоч вода була гарячою, мене лихоманить від хвилювання та жаху. Завертаюсь у пухнастий махровий халат і підходжу до дзеркала над умивальником.

― Це ти? Ти зробила? ― Запитую, вдивляючись у своє відображення. На мене дивиться бліда перелякана дівчина з мокрим, повислим бурульками волоссям, з величезним круглим від страху очима і розпухлими покусаними губами. На шиї виразно видно засос.

― Навіщо? ― тихо шепочу, навіть не сподіваючись на відповідь. Мій двійник не завжди приходить коли мені потрібно. Але зараз, все ж таки, відгукується.

― Так було потрібно, ― зневажливо посміхаються мої губи у віддзеркаленні. ― Якби не я, ти так би й носилася зі своєю невинністю, як тупа курка з яйцем. А ти ж відьма!

― Але я не хотіла. Не так. І не з ним… ― розгублено шепочу.

― Яка різниця з ким? ─ гмикає Лжеїнга. ─ Усі мужики однакові.

Я, не вірячи, хитаю головою. Не може бути. А як же кохання? Адже я не люблю Назара. Та й він мене.

― Я хотіла свій перший раз запам'ятати. З коханим хотіла… ─ голос тремтить від емоцій.

─ Ой, було б там що пам'ятати, ─ відмахується. ― Так кажеш, ніби це казна-яка краса. Тобі було боляче. Назар виявився невмілим і дуже швидким на розправу. Нема чого там пам'ятати.

─ З Назаром може й нема, а з іншим було б, ─ тихо схлипую.

─ Не мали дурниць. І ревти не здумай, ― гарчить. Й за мить я вже дивлюся у свої власні блискучі від непролитих сліз очі.

Ну що ж Інга, могло бути й гірше... ― втішаю себе… Мабуть. І знову схлипую. А потім, щоб заспокоїтись, вмиваюся прохолодною водою і повертаюся до кімнати.

Назар уже прокинувся і сидить на ліжку, розгублено озираючись. 

― Що вчора було? ― З порога цікавлюсь.

Погляд хлопця зупиняється на мені, й губи, які спочатку здригнулися у вітальній усмішці, стискуються в лінію

― Ти нічого не пам'ятаєш? ― здивовано чухає потилицю.

― Якби пам'ятала, не питала, ― роздратовано хмурюся.

─ Ну, спочатку ми як завжди пішли прогулятися... А потім, коли замерзли, прийшли до тебе в кімнату пити чай, й ти буквально накинулася на мене.

― Так вже й накинулася, ― здивовано підіймаю брови.

― Не хочеш ― не вір, ─ ображено складає руки на грудях.

Переводжу погляд на вікно, за яким повільно починають падати сніжинки. Вже майже кінець грудня. А я навіть не пам’ятаю, коли він розпочався? Як так, що майже чотири місяці минули, наче уві сні? Я половини подій не пам'ятаю… Не знаю що, творила, що думала, з ким говорила, що вчила, куди ходила... 

― Які плани у нас сьогодні? ─ вириває мене із задуму голос Назара.

― У нас жодних. І тобі краще піти, ― відповідаю й зовсім відвертаюся, щоб не дивитися на нього. Знаю, що то не вина Назара. Він, бідолаха, взагалі тут не до чого, і не варто відштовхувати хорошу людину й зриватися на ній. Але не можу, не можу і все. Просто не можу. Принаймні зараз. Зараз мені просто хочеться побути на самоті.

― Може, ввечері побачимось? ― таки не полишає спроб.

― Може, ─ знизую плечима. ─ Але краще завтра. Я трохи погано себе почуваю. Захворіла, мабуть.

Нахабно брешу, намагаючись пом'якшити відмову, і навіть видавлюю усмішку. Назар цілує мене в щоку і йде.

Залишок дня я просто валяюся в ліжку, лише зрідка підводячись, щоб заварити собі чай. Накочує нестерпна втома й апатія, яка вже після восьмої вечора переростає в сонливість, очі самі собою заплющуються. Я ніби провалююся в чорну дірку, як Аліса в кролячу нору. А приходжу в себе одягненою не по погоді, біжучи лісом до озера, яке мене вабить і кличе голосом двійника з дзеркала. І я зовсім не можу опиратись, навіть здогадуючись, чим усе закінчиться.

1 ... 6 7 8 ... 39
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чого очікувати від повноліття, або верхи на мітлі, Олеся Лис», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Чого очікувати від повноліття, або верхи на мітлі, Олеся Лис"