Читати книгу - "Сходи, що кричать, Джонатан Страуд"

— Скажи, що ми можемо допомогти їй, — повторив Локвуд. — Можемо знайти все, що вона загубила.

Я так і зробила — якнайупевненішим голосом. Це ні до чого не призвело. Привид не зменшився, не випарувався, не зник — не зробив нічого, що передбачає «Посібник Фіттес» у разі, коли ти переконаєш привида в своїй допомозі.

— Я змерзла, — знову прошепотів голос. А потім додав гучніше: — Загубилась і змерзла.

— Що це було? — спитав Локвуд. Він добре бачив дівчину, але не міг її почути.

— Ті самі слова. До речі, Локвуде, її голос не схожий на дівочий. Він глухий і низький, лине наче з могили.

— Шкода, еге ж?

— Отож. Доведеться скористатися цим. — Я витягла рапіру. Локвуд зробив те саме. Ми мовчки стояли навпроти привида. Ніколи не слід нападати першим — краще зачекати, приховуючи свої наміри. Подивитись, куди привид вирушить і що він робитиме. Стандартна поведінка під час нашої роботи. Зараз дівчина підібралася так близько, що я могла виразно розгледіти її довге біляве волосся, яке огинало шию й спадало вниз; бачила родимки й бородавки на шкірі. Мене завжди дивувало, що риси мертвої людини можуть бути такі точні. Джордж називав це «волею до існування» — відмовою прощатися з колишнім земним життям. Зрозуміло, що не всі привиди обирають такий шлях. Це залежить від самої людини, від того, як саме вона зустріла свій кінець.

Ми чекали.

— Ти бачиш її обличчя? — спитала я. Локвудів погляд завжди був пильніший за мій.

— Ні. Воно під вуаллю. А от тіло... дуже яскраве. Думаю, що...

Він замовк. Я підняла руку. Від голосу, який пролунав цього разу, затремтіло повітря.

— Я змерзла, — прошепотіла дівчина. — Змерзла й загубилася. Змерзла й загубилася... й померла!

Світло, що оточувало дівчину, враз спалахнуло і розвіялось. З-під темної вуалі на мить виступило обличчя. Я скрикнула. Світло згасло. Чорна тінь посунула на мене, простягти кощаві руки. Крижане повітря вдарило мені в лице, штовхаючи до сходів. Я стулила вуста й позадкувала до краю верхньої сходинки. Упустивши рапіру, я відчайдушно намацала рукою ріг стіни. Під шаленими поривами вітру я вже висіла над порожнечею; кінчики моїх пальців ковзали по гладеньких холодних шпалерах. Привид підійшов майже впритул. Ще трохи — і я впаду.

Аж тут між нами опинився Локвуд. Його рапіра накреслила в повітрі химерний візерунок. Привид позадкував, затуливши руками обличчя. Локвуд далі замахав рапірою, утворивши довкола себе справжню стіну з блискучого заліза. Привид відсахнувся й поплив назад до кабінету. Локвуд помчав за ним.

Сходи спорожніли. Вітер ущух. Чіпляючись за стіну, я сіла на верхню сходинку й уткнулася головою в коліна. Волосся затуляло мені очі, одна нога звісилась зі сходів.

Поволі, похмуро я потяглася за рапірою. Тупий біль пронизав мені плече, тільки-но я ворухнула рукою.

Локвуд повернувся. Він нахилився до мене, його спокійні очі далі вивчали пітьму коридору.

— Вона зачепила тебе?

— Ні. Куди вона втекла?

— Я покажу тобі. — Він допоміг мені встати. — Люсі, ти певна, що з тобою все гаразд?

— Цілком. — Я відгорнула назад волосся й хутко причепила рапіру назад до пояса. Плече ще трохи боліло, та все інше було як слід. — Що ж, погляньмо, що тут є, — провадила я, рушаючи до кабінету.

— Зачекай. — Локвуд зупинив мене, схопивши за руку. — Тобі треба перепочити.

— Я вже перепочила.

— Ти сердишся. Так не можна. Привид напав тільки на тебе. Мене це теж здивувало.

— Ти не впустив рапіру. — Я відштовхнула Локвудову руку. — Ми просто марнуємо час. Коли вона повернеться...

— Вона не звернула уваги на мене. Вона намагалася штовхнути тебе зі сходів. Тепер, здається, ми знаємо, хто допоміг упасти панові Гоупу. Тому насамперед заспокойся, Люсі. Твоя злість її живить, надає їй сили.

— Знаю, — не дуже ласкаво буркнула я. — Тоді заплющила очі, глибоко вдихнула, зосередилась — так, як радить «Посібник Фіттес», щоб опанувати себе й стримати свої емоції. За кілька секунд це мені вдалося. Я скинула свою лють із себе, як змія — стару шкіру.

Тоді я знову прислухалась. Із дому не линуло жодного звуку. Проте ця тиша була важка й гнітюча, мов снігопад. Я відчувала, що за мною спостерігають.

Коли я розплющила очі, Локвуд терпляче ждав мене серед темряви коридору, застромивши руки в кишені пальта. Його рапіра знову була на поясі.

— Ну, як? — запитав він.

— Мені вже краще.

— Злість минула?

— Без жодного сліду.

— Чудово. Та якщо ти не певна, ми підемо звідси просто зараз.

— Нам не можна звідси йти, — спокійно заперечила я. — І я скажу тобі, чому. Дочка пані Гоуп більше не пустить нас до цього будинку. Вона гадає, що ми надто молоді. Якщо ми не впораємось до ранку, вона відмовиться від наших послуг — і звернеться до «Фіттес» чи «Ротвела». Нам потрібні гроші, Локвуде. Ми повинні все скінчити зараз.

Локвуд не поворухнувся.

— Найчастіше, — відповів він, — я погоджуюся з тобою. Та сьогодні ситуація змінилася. Це не просто бідолашний старий, що турбує свою вдову. Це небезпечний привид-убивця. І тобі відомо, які вони — ці привиди. Тому, якщо ти не опанувала себе, Люсі...

Хоч яка спокійна та впевнена я була, мене ці слова трохи роздратували.

— Он як, — протягла я. — То, виходить, усі проблеми тут через мене?

— Про що це ти? — насупився Локвуд.

— Хоча б про залізні ланцюги.

Він вибалушив очі:

— Облиш! Навряд чи...

— Залізні ланцюги — стандартне знаряддя будь-якого агента, Локвуде. Вони — головний елемент захисту від потужного Другого Типу. А ти забув узяти їх із собою!

— Лише тому, що Джорджеві заманулося змастити їх! До речі, за твоєю пропозицією.

— То тепер це, виходить, моя провина?! — вигукнула я. — Справжній агент радше забуде власні штани, ніж ланцюги! А ти якось примудрився це зробити. Ось чому тобі так кортить швидше все закінчити. Взагалі, дивна річ, що ми взяли з собою хоч щось. Адже Джордж радив нам не ходити сюди. Він хотів спочатку більше дізнатися про будинок. Аж ні — ти завжди командуєш ним!

— Атож! Так я й роблю, бо я тут головний. Це моє завдання...

— ...приймати помилкові рішення? Так-так, твоя правда!

Ми стояли, згорнувши