read-books.club » Фентезі » Сходи, що кричать, Джонатан Страуд 📚 - Українською

Читати книгу - "Сходи, що кричать, Джонатан Страуд"

33
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Сходи, що кричать" автора Джонатан Страуд. Жанр книги: Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 7 8 9 ... 81
Перейти на сторінку:
руки й спопеляючи одне одного очима крізь пітьму — в коридорі другого поверху, в будинку з привидом. Аж тут немовби зійшло сонце: Локвуд лагідно всміхнувся.

— То що там з твоєю злістю, Люсі?

Я пирхнула:

— Так, я сердита. Тільки цього разу — через тебе. Це інша річ!

— Як на мене — навряд, але щодо грошей ти маєш рацію. — Він ляснув у долоні: звук вийшов глухий, бо його руки були в рукавичках. — Ти виграла. Джордж цього не схвалив би, але ми все-таки спробуємо. Поки що я відігнав її, а це надасть нам змогу перепочити. Якщо не гаятимемось, то владнаємо все за півгодини.

Я нахилилась і підняла торбини:

— Краще покажи мені, куди вона сховалась.

* * *

Це місце виявилось біля дальшої стіни кабінету — порожнина між двома полицями, захаращеними книжками. Завдяки рівному світлу наших ліхтариків ми помітили, що шпалери там не просто старі, а радше стародавні — вони вицвіли, посіріли з часом і трохи відходили від поверхні стіни. Пишні розпливчасті троянди тяглися від підлоги до стелі косими лініями.

Посередині порожнини висіла кольорова геологічна мапа Британських островів. Майже до колін височіли стоси геологічних часописів, на яких лежали ще й кілька геологічних молотків. Моя професійна спостережливість підказала мені, що пан Гоуп, напевно, був за фахом геолог.

Перевіривши зусібіч книжкові полиці, я помітила, що стіна в цьому місці трохи виступає.

— Старий димар, — зауважила я. — То вона сховалася тут?

— Вона поволі розвіювалась, аж поки дісталася до стіни... Гадаю, що так. Джерело в стіні — це вже цікаво!

Я кивнула. Так, справді цікаво. Природна порожнина, достатня для того, щоб будь-кому сховатися в ній.

Ми заходилися розгрібати часописи — їх доводилося брати оберемками й переносити в інший бік кабінету. Нам був потрібен простір. Локвуд хотів зберегти коло, яке я зробила, щоб мати змогу без перешкод дістатися до нього від стіни, де ми працювали. Тому ми звалили більшість часописів просто біля дверей, а деякі навіть у коридорі. Тягаючи папери, я раз по раз зупинялась і дослуховувалась, проте в будинку було тихо, як у вусі.

Коли ми вивільнили достатньо місця, я дістала з торбини ще один пластмасовий горщик — і висипала з нього стружки вздовж дуги. Вийшло нерівне півколо, що витягалось від небезпечної частини стіни. Обидва кінці півкола я з’єднала прямою лінією — вздовж плінтусу, десь за ярд від нього: якщо посиплеться тиньк, залізна дуга вціліє. Коли я закінчила, всередині лінії залишалося багато місця й для нас обох, і для наших торбин. Тут було цілком безпечно — та ще безпечніше було б із залізними ланцюгами.

Я також перевірила своє давніше коло посередині кімнати. Кілька стружок прилипли до нашого взуття, поки ми ходили туди-сюди; довелося змахнути їх і повернути назад.

Локвуд зняв зі стіни малу й поклав її на стіл. Потім пішов на кухню й повернувся з двома ліхтарями. Час спостережень у темряві минув: настала пора діяти, а це потребувало світла. Він поставив ліхтарі на підлогу, всередині нашого півкола, увімкнув — на малу потужність — і спрямував промені на порожню стіну. Світло осяяло її, мов невеличку сцену.

Усе це забрало десь із чверть години. Нарешті ми встали пліч-о-пліч у залізному півколі: кишенькові ножики й ломики напоготові, очі прикуті до стіни.

— Хочеш, я розповім тобі своє припущення? — запитав Локвуд.

— Що ж, полякай мене.

— Її вбили в цьому будинку кількадесят років тому. Вона повернулася й довгий час поводилася спокійно. Аж ось пан Гоуп влаштував у цій кімнаті свій кабінет, і це потурбувало її. Можливо, тут є щось дороге для неї — те, чим вона опікується, що її утримує. Скажімо, одяг чи річ. Чи подарунок, який вона комусь обіцяла. Чи...

— Чи щось іще, — обірвала я його.

— Атож.

Отак ми стояли й дивилися на стіну.

4

Відтоді, як Маріса Фіттес і Том Ротвел проводили свої славетні розсліди — тобто з перших років виникнення Проблеми, — пошук Джерела духа, що повернувся, став основою роботи будь-якого агента. Звичайно ж, усе інше ми теж робили як слід: допомагали створити захист для мешканців будинку й надавали поради господарям. Ми ставили соляні пастки в садках, стелили залізні смуги на порогах, підвішували залізо над колисками, роздавали всім лавандові палички, ліхтарі та інші повсякденні захисні засоби. Проте суть нашої ролі, нашої діяльності завжди була однакова: виявити особливе місце чи річ, пов’язані з певним неспокійним духом.

Ніхто не знає, які вони — ці Джерела. Дехто стверджує, що Гості містяться в них, інші — що це лише сліди на межі світів, де відбулося насильство чи вибух почуттів. Агенти не мають часу на такі міркування. Ми надто заклопотані спробами уникнути дотику привидів, щоб сушити собі голови філософією.

За словами Локвуда, Джерелом могло бути що завгодно. Скажімо, точне місце злочину або річ, яка безпосередньо стосується раптової смерті: цілком можливо, що це щось дороге для Гостя — за його життя. Проте найчастіше (73 відсотки випадків, згідно з дослідженнями Інституту Ротвела й за «Посібником Фіттес») це «особисті органічні рештки». Розумієте, що це значить? Не зрозумієте, поки не побачите самі.

Саме цим ми, власне, тепер і займалися.

Хвилин з п’ять ми дивилися на порожню середину стіни. Шпалерам було кількадесят років, про що свідчили сліди засохлого клею. Ми легко зрізали їх своїми ножами. Деякі клапті шпалер розлізалися просто в наших руках, інші падали до ніг, як велетенські бганки шкіри. Тиньк, що відкрився нам, був блідо-рожевий, укритий плямами й помаранчево-бурими залишками шпаклівки. Це трохи скидалося на шинку, підсмажену в сухариках.

Локвуд узяв один ліхтар і підніс його до нерівної поверхні. Він крутив ліхтарем туди й сюди, стежачи, як на стіні ворушаться тіні.

— Отут був отвір, — сказав він. — Досить великий. Хтось замурував його. Бачиш, Люсі, тут тиньк іншого кольору?

— Бачу. Гадаєш, ми зможемо знову відкрити його?

— Навряд чи це важко. — Він зважив у повітрі ломик. — Усе гаразд?

Я озирнулася. Крім малого кола навколо ліхтаря, вся кімната потопала в пітьмі. Ми були єдиним острівцем світла в морі темряви. Я нічого не чула, однак тиша аж давила на мої вуха: я відчувала, як вона поволі росте.

— Зараз усе тихо, — відповіла

1 ... 7 8 9 ... 81
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сходи, що кричать, Джонатан Страуд», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сходи, що кричать, Джонатан Страуд"