Читати книгу - "Сходи, що кричать, Джонатан Страуд"

за спиною гарячкові кроки, проте, обернувшись, нікого не побачила. Вхопившись за руків’я рапіри, я рушила далі, пройшла через вестибюль до теплої кухні; крізь тріщину між підлогою й дверима просочувалося світло. Увійшовши туди, я негайно заплющила очі: навіть таке слабке сяйво здалося мені сліпучим. Хутенько з’ївши коржик, я сполоснула чашки й знову поставила чайник на вогонь. З двома торбинами в руках відчинити двері було важко — довелося штовхнути їх ногою. Після світлої кухні вестибюль видавався ще темнішим. Не чути було жодного звуку. Локвуда я теж не чула — він, радше за все, перевіряв дальні кімнати. Завдяки важким торбинам я піднімалася сходами повільно й незграбно: спочатку було прохолодно, тоді холодно, ще холодніше...

Діставшись до коридору, я поставила торбини на підлогу й зітхнула з полегшенням. І вже підняла була голову, щоб покликати Локвуда, — аж тут побачила, що попереду стоїть дівчина.

3

Я заклякла. Серце затьохкало; я не могла ворухнути жодним м’язом. Почасти, звичайно, це був просто шок, хоч насправді все було помітно гірше. Холод придавив мені груди, мов кам’яний надгробок; руки й ноги ніби загрузли в болоті. Мозок неначе взявся кригою: і розум, і тіло не слухались мене — я відчувала, що мені бракує сил. Мене опанувало почуття, близьке до відчаю, і я ніяк не могла подолати його. Довкола не змінилося нічого, крім мене самої. Мовчання, спокій, нерухомість — це все, чого я зараз прагнула, на що я заслуговувала...

Інакше кажучи, це були кайдани привида, що цілком відповідає Другому Типу — коли привид намагається спрямувати свою силу на тебе.

Звичайна людина може так і стояти, не в змозі противитись волі Гостя. Але ж я — агент. Я стикалася з цим раніше. Я зібрала всю свою лють, із болем вдихнула крижане повітря — і крутнула головою, щоб очистити розум. Я змусила себе жити. І мої руки поволі потяглися до зброї на поясі.

Дівчина стояла посередині кабінету, якраз навпроти мене. Я бачила її крізь відчинені двері. Вона здавалася досить худорлявою. Придивившись, я помітила, що вона стоїть боса на скрученому килимі — чи радше в килимі бо її кісточки ховалися всередині матерії, — так, ніби вона зайшла у воду. Її одяг був старомодний: літня сукня до колін, розписана великими жовтогарячими квітами. Сукня, руки, ноги, довге біляве волосся випромінювали бліде потойбічне світло — так, ніби воно линуло здалека. Що ж до її обличчя...

Замість обличчя в неї була щільна темна пляма, якої не сягав жоден промінь світла.

Важко пояснити, як саме, проте я зрозуміла, що їй близько вісімнадцяти років. Старша за мене, проте не набагато. Я здивовано стояла, тихенько намацуючи руками пояс і зупинивши погляд на безликій дівчині.

Аж тут мені спало на думку, що в цьому будинку я не сама.

— Локвуде! — покликала я. — Агов, Локвуде!

Я намагалася, щоб голос лунав твердо. Найменших проявів страху слід уникати, адже Гості складаються саме з таких почуттів, як страх, гнів і таке інше. Вони просто ними живляться — сильні почуття роблять їх швидшими та жорстокішими.

Відповіді не було. Я кахикнула й спробувала ще раз.

— Агов, Лок-ву-де! — проспівала я, ніби кликала малу дитину чи улюблене звірятко. Я зробила це якнайкраще, та жодної відповіді все одно не було.

Я обернулася й покликала трохи гучніше:

— Локвуде, будь ласка, ходи сюди...

Його приглушений голос долинув з глибини коридору:

— Зачекай, Люсі. Я тут дещо знайшов...

— Чудово! І я теж...

Коли я знову поглянула на дівчину, вона була вже ближче — майже біля дверей. Обличчя досі ховалося в темряві, та світлий серпанок, що огортав її, став помітно світліший. Я добре бачила її кощаві зап’ястки, її зігнуті, мов рибальські гачки, пальці. Голі ноги були тоненькі, мов лозинки.

— Чого ти хочеш? — запитала я.

Її слова м’яко, мов павучі лапки, торкнулися мого вуха:

— Я змерзла.

Уривок. Рідко щастить почути щось більше. Її кволий голос на такій відстані перетворювався на шепіт. Проте дівчина наближалася — дистанція між нами скоротилася ще більше, коли я нарешті почула Локвудову відповідь.

— Лок-ву-де! — провуркотіла я знову. — Терміново!

Тільки уявіть: у його голосі я почула роздратування.

— Зачекай, Люсі! Тут є дещо цікаве. Я знайшов мертвий вогонь — справжній, справжній! У цій спальні теж сталося щось мерзенне. Вогонь такий слабкий, що я мало не проминув його — отже, це трапилося давно... Мабуть, якась серйозна травма. Це означає — це лише моє припущення, я просто перебираю думки, — що в цьому будинку могли статися дві насильницькі смерті... Що ти на це скажеш?

Я понуро реготнула.

— Я чую твоє припущення. Навіть можу допомогти тобі з ним. Якщо ти нарешті підійдеш до мене, — виспівувала я далі.

— Річ у тім, — вів далі Локвуд, — що я не бачу, як ця перша смерть могла вплинути на долю Гоупів. Вони жили тут лише два роки, авжеж? Виходить, прояви, які ми відчуваємо, не можуть бути...

— ... викликані її чоловіком? — вигукнула я. — Звичайно, не можуть!

Запала коротка мовчанка. Нарешті він звернув на мене увагу.

— Що?

— Я кажу тобі — це не чоловік, Локвуде! Ходи негайно сюди!

Як ви помітили, я облишила свої спроби поводитись невимушено — через те, що дівчина-привид уже пропливала крізь двері. Нігті на її тонких блідих ногах були довгі й криві.

Обома руками я потяглася до пояса. Однією вхопилася за руків’я рапіри, другою — за каністру з Грецьким Вогнем. Насправді не варто користуватися спалахами магнію в домашніх умовах, та зараз вибору в мене не було. Мої холодні, але чомусь спітнілі пальці ковзнули по металу.

Зліва щось ворухнулось. Краєм ока я помітила, як біля сходів з’явився Локвуд. Він теж закляк. «О-о...» — тільки й промовив він.

Я похмуро кивнула:

— Отож. Наступного разу, коли я кликатиму тебе на допомогу, зроби ласку приплентатися сюди вдвічі швидше.

— Пробач. Як на мене, ти й сама тут добре даєш собі раду... Вона щось казала?

— Так.

— І що ж вона сказала?

— Сказала, що змерзла.

— Скажи у відповідь, що ми можемо допомогти їй. Тільки не хапайся за зброю — це все тільки зіпсує.

Дівчина підпливла ще ближче. Я, звичайно, почала витягати