Читати книгу - "Дим і попіл, Абір Мукерджі"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Вони з батьком разом проходили практику в Лінкольнзінн[7],— продовжив Не Здавайся.— І протягом року після цього обох прийняли до колегії адвокатів. Коли я був іще дитиною, він зі своєю родиною часто приходив до нас, особливо на свята. Власне,— сумно промовив він,— останнім часом він зустрічається з моєю родиною частіше за мене.
— Що ще ви можете про нього розповісти?
— А що вам хочеться знати?
— Проти кого ми виступаємо. Що він за людина?
— Ви таких ненавидите... Бенгалець, що знає закон.
— Я їх не ненавиджу,— виправив я.— У всякому разі не всіх. Просто надаю перевагу людям, які цінують нашу роботу.
Сержант саркастично посміхнувся.
— Сумніваюся, що в країні лишилося багато таких, сер.
— Маєте ще якусь цінну інформацію? — проігнорував я його слова.
— Так точно, сер,— відповів Не Здавайся.— Дас є нащадком відомої бенгальської родини і одним із найбагатших юристів у Калькутті. Принаймні був.
— Був?
— Після того як він познайомився з Ґанді, пожертвував усі гроші руху за незалежність. Навіть свій будинок. Він палко підтримує заклик Ґанді до ненасильництва. Одним із перших почав закликати до бойкоту західного одягу, хоча, за іронією долі, раніше славився своїми паризькими костюмами, виготовленими на замовлення, а тоді всі спалив і почав вбиратися в домоткане індійське вбрання.
Схоже, він фанатик.
— Ще щось? — запитав я.
— Він має дружину і трьох дітей,— звітував сержант.
Таке враження, що він щось недоговорює.
— Гадаєте, він щось планує?
— А ви б на його місці не планували?
— Принесіть теку з інформацією про нього,— попросив я.
— Так, сер,— кивнув він. Підвівся і пішов до дверей.
— І дізнайтеся, де він,— продовжив я.— Вдень нанесемо Дешбандху візит.
Кілька хвилин по тому, коли я упевнився, що Не Здавайся благополучно повернувся за свій стіл, я вийшов із кабінету і вирушив у власну подорож.
На іншому кінці двору стояла прибудова, на другому поверсі якої розташувався відділ поліції моралі. Я піднявся сходами і увійшов до майже безлюдної кімнати. Вранці після облави в кабінеті народу було, як на вокзалі Ватерлоо в годину пік. Натомість тут стояла мертва тиша. У куточку перешіптувалася парочка секретарок, та ще кілька молодших офіцерів давали ногам відпочинок; під стелею повільно поскрипували вентилятори. Я був тут таким частим гостем, що ніхто не звернув на мене особливої уваги, тож я пройшов до загородки в іншому кінці, постукав і сунув голову за двері.
Інспектор Каллаґан із пером у руках вивчав якісь документи. Це був кремезний чоловік з чесними очима, густим рудим волоссям і в окулярах; обличчя його було по-кельтському блідим, і від найменшого натяку на сонце він червонів як рак. А ще він до смерті боявся іноземної їжі, що, на додачу до його блідості, змушувало задуматись, навіщо він узагалі покинув Британію, не кажучи вже про те, що оселився в Калькутті. Втім, людиною він був доволі приємною і мені подобався. Моя спроба влізти йому в довіру перетворилася на свого роду дружбу, і було б погано, якби минулої ночі мене підстрелив хтось із його людей; він би собі цього не пробачив.
Каллаґан підвів очі.
— А, це ви, Віндгеме,— промовив він, відклавши перо.— Що можу для вас зробити?
— Обід?
Він похитав головою.
— Ви ж знаєте, я не обідаю.
Так і є. Він уже це казав. Обід погано впливає на травлення. Він звинувачував у цьому застарілу виразку шлунку. Той факт, що жоден лікар не зміг її знайти, лише переконував його у власній правоті, й оскільки ніякі ліки не допомагали, як паліативний засіб виступали кілька келихів «Гіннеса».
— У вигляді рідини?
Він поглянув на годинник.
— Ще навіть не дванадцята.
Я увійшов до кабінету і сів на стілець навпроти нього.
— Важкий сьогодні день.
Він подивився на мене поверх окулярів.
— Так, вигляд у вас не найкращий.
— То що скажете? — не відступав я.
— Боюсь, не зможу,— вибачився він. Підняв перо й постукав по документах перед собою.— Забагато роботи.
Я розіграв недовіру.
— Та ну. Сидите тут собі, кілька місяців тільки й роботи було, що ворушити великими пальцями. Навіть не пригадую, коли ви востаннє облаву влаштовували. Коли це було... в червні?
На обличчі його промайнув натяк на посмішку.
— Минулої ночі, якщо хочете знати. Велика облава. У Тангрі.
— Та невже? — «здивувався» я.— І ви мовчали?
— Була на те причина,— зізнався він.— Мене самого повідомили за годину до початку. Усе в таємниці. Наказ самого лорда Таггарта, але явно на прохання «Відділу Н».
— «Відділу Н»? Що це вони надумали?
Каллаґан поглянув на відчинені двері за моєю спиною.
— Зачиніть двері,— змовницьким тоном попросив він.
Я нахилився і штовхнув їх.
— Схоже, вони отримали наводку, що велике цабе із Зеленого Гангу на ім’я Фен Ванг із Шанхая минулої ночі завітав до Тангри.
— Таки завітав?
Каллаґан знизав плечима.
— Якщо й завітав, то поїхав ще до того, як ми туди дісталися.
— Когось заарештували?
— Звичайний шлак — кілька місцевих китайців і бельгієць, якому там не місце. Імена ми передали Доусону з «Відділу Н», але він просто наказав нам їх звільнити. Гадаю, їх цікавив лише Фен Ванг.
В голосі у Каллаґана бриніла нудьга. Навіть не згадав, що там було вбито людину. Про це точно варто було сказати, еге ж?
— Щось цікаве для відділу кримінальних розслідувань?
Він пильно глянув на мене.
— З вами все гаразд, Віндгеме?
— Усе добре,— відповів я.
— Шукаєте роботи? На вас не схоже. Точно не захворіли?
— Просто хочу допомогти. Маю трохи вільного часу.
— Так,— зітхнув він.— Я чув. Слухайте, друже, боюсь, нічого не можу вам запропонувати. Минула ніч була просто провалом.
— Чесна відповідь,— кивнув я і підвівся.
— Віндгеме! — гукнув він услід.— Вип’ємо найближчим часом, гаразд?
Я залишив його, вийшов з кабінету і повільно спустився сходами. Внизу притулився до стіни і витяг пачку сигарет. Запаливши одну, замислився над розповіддю Каллаґана. Облаву минулої ночі влаштували явно за наказом «Відділу Н», який
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дим і попіл, Абір Мукерджі», після закриття браузера.
