Читати книгу - "Вендета по-українськи"

знаєте, любить язиком почесати. Про теперішнього президента мовчу, ще не час. Нехай у відставку піде, бо можуть до відповідальності притягнути. Бовкнеш, не подумавши, а тебе до суду за образу честі й гідності. Один з одним судяться, аж гай шумить! На те ми й українці. Такої веселої і цікавої нації у світі ще треба пошукати. Ви, пане Барбірош, нам баки не забивайте! Зізнавайтеся, звідки у вас десять тисяч доларів узялося? Я й кажу: поляк помилився, не вірите? Запитайте у нього! Такий чорненький, кучерявий, а ніс з горбочком. Вибачте, але ні прізвища, ні імені його не запам’ятав. У Кракові на базарі діло було, і вже коли стемніло. Поспішав той пан дуже. На літак у Тель-Авів. Немає такого рейсу з Кракова? Ну, може, в Париж, Лондон, Варшаву, не знаю точно куди подався. Кажете, що ті чорненькі, кучеряві, в котрих ніс з горбочком, такими неуважними бути не можуть, а я забрехався? Тоді так, відверто, як на сповіді скажу. Вуйко з Америки приїхав і тихцем десять тисяч доларів у кишеню запхав, щоб відкрив свій бізнес. Віддаси, сказав, коли розбагатієш, коли твердо на ноги станеш… Ні, не повірять. Щоб іще придумати?»…

Барбірош стояв, а маршрутки не було й не було. Врешті йому набридло тулитися до розцяцькованого комерційного кіоску і він вирішив навідатися до «кантора», поцікавитись, який курс долара щодо гривні. Але перед обмінним пунктом Миколу перехопив хлопчина років сімнадцяти в облізлих джинсах і блакитній шапочці з бомбончиком.

– Єврики, долари? Продаєте, купуєте?

– Продаю, – стишено відказав Барбірош, – долар по чому?

Хлопець назвав ціну. Микола скривився, хоча ціна його влаштовувала, принаймні була трохи вища, ніж в обмінному пункті. Не буде ж він радіти, треба й поторгуватися. Нехай бачить, що не вперше валюту продає.

– У вас скільки? Якщо більше п’ятдесяти, можу трохи й накинути.

Микола запхав руку до кишені, намацав конверта й витягнув стодоларову банкноту. Скрутив у рурку. Очі в хлопця загорілися. Він назвав іншу, вищу ціну. Барбірош зробив вигляд, що думає. Нарешті махнув рукою – згоден.

Не поспішаючи, старанно перелічив отримані гроші, мовчки сховав до кишені.

– Може, ще маєте? – з надією запитав хлопець.

– Останні віддав, – діловито мовив. – Пізніше, можливо, навідаюсь. Ти тут будеш?

– Так, приходьте. Більше, ніж я, вам ніхто не дасть.

А тепер, подумав Микола, треба спокійно походити базаром, перевірити, чи немає «хвоста», а потім у якусь кав’ярню вскочити та коньяку грамів двісті вмастити, щоб нервове напруження зняти. Він так і зробив.

У кафе вибір напоїв був широкий, але й ціни кусалися. Зрештою Барбірош замовив каву, два тістечка і сто п’ятдесят грамів української горілки з перцем. Настрій поліпшився. На душі стало легше. Дійсність уже не видавалася такою похмурою і непривітною. Купив пачку «Мальборо». Запалив. Вирішив на роботу не йти зовсім, а обміркувати як слід ситуацію. Добре було б узяти пляшку шампанського і коробку цукерок та гайнути до Галі в гуртожиток. Але він не знав, у яку зміну Галя сьогодні працює. Та й підозру в неї може викликати, коли з’явиться вдень і з шампанським. Краще не ризикувати. Що робити з валютою? Може, в банк здати, нехай полежить до кращих часів, іще й проценти набіжать? Проте, паспорта з собою не взяв. Без документа не приймуть, це не Швейцарія чи Ліхтенштейн, ще й запитати можуть, звідки така сума «зелених»? Сховати? Але де? Дома, в хаті – ризиковано. Мар’яна може на них надибати. Вона нюх має на гроші, знайде, де б не сховав. Дивно, що дотепер тих п’ятдесят доларів, запханих за шафу, не виявила. Розказати все їй? Та вона такий галас учинить і відбере все до копійки! Ніякої користі для себе особисто мати не буду. Як був злидарем, так ним і залишуся. Скільки б грошей не приніс, який би скарб не знайшов – до рук прибере і по копійці тицятиме: на сигарети, на обід. Навіщо, скаже, тобі більше? Невже не зрозуміло, що чоловік без грошей – нуль, манекен, порожнє місце?..

Раптом сипонуло снігом, звіявся вітер і запахло зимою. Микола підняв комір куртки і пожалкував, що не прихопив з дому рукавиць – руки замерзли. Весна спізнювалася. І хоча був уже початок квітня, природа не поспішала пробуджуватися і прощатися із зимою. Однак лапасті сніжинки швидко танули, утворюючи на асфальті брудні калюжі. І якби не холодний проникливий вітер, що зненацька налетів на місто, жбурляючи в лице крижану січку, можна було б якось терпіти. Барбірош глянув ліворуч, праворуч із наміром швиденько перейти вулицю і сховатися від негоди під дашком біля входу в колишній центральний універмаг, а тепер просто супермаркет, подумки прикидаючи, чи встигне перебігти, поки довга колона автомашин стоїть у два ряди, чекаючи зеленого світла світлофору. Побачив жовтого пузатого «Ікаруса», котрий ось-ось рушить від зупинки, збагнув, що перебігти встигне, якщо негайно кинеться вперед. Не зволікаючи швиденько подолав половину шляху, почув сигнал водія автобуса, мовляв, якого дідька лізеш під колеса, і раптом, наче хтось схопив Миколу за плечі, грізно крикнувши: «Стій!». Барбірош зупинився здивовано, ще не розуміючи, що сталося, проте шкірою відчуваючи небезпеку, напружився і відхилив назад голову. Повз нього на великій швидкості пронеслася іномарка – білий «опель». Холодком смерті війнуло в обличчя. Крок уперед – і був би капець! Авто збиває, відкидає під колеса автобуса. Микола стояв оціпеніло, не рухаючись. Думка, що був на волосині від смерті, поволі гризла мозок. Ноги не тримали, закортіло сісти на бруківку. Він якось подолав кілька метрів до тротуару. Сперся розгублено рукою об бетонну опору вуличного освітлення. Замах чи випадковість? Господь уберіг від вірної смерті… Ще трохи, ще півкроку… І наче лице того хлопчини, що купував долари, промайнуло перед очима. Невже він був на задньому сидінні іномарки? Ні, мабуть, здалося. Якийсь чоловік із течкою під пахвою торгав за плечі, щось казав, розпачливо хитаючи головою. Барбірош не чув. А сніг сипав і сипав. Густий, лапастий.

Микола поволі приходив до тями. Одірвав руки від бетонної опори і, похитуючись, рушив у напрямку драматичного театру. Потягнувся до внутрішньої кишені. Ні, конверт на місці. Лице хлопця, котрому збув стодоларову купюру, стояло перед очима. Невже й справді він сидів у авті? Малоймовірно, щоб хлопець так швидко організував замах. Нещасний випадок, у метушні хтось, шукаючи документи потерпілого, забирає конверт із грішми… Але чи не простіше перестріти й пограбувати? Мабуть, усе ж таки обличчя хлопця привиділося, а кілька хвилин тому він мало не став жертвою дорожньої пригоди. Врешті-решт версію