Читати книгу - "Пам’ять крові"

© Юрко Вовк, 2016

© Книжковий клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2017

© Книжковий клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2017

Посеред ночі у вікні невеликого будинку на околиці містечка на заході Аргентини спалахнуло світло. Згорблений старий чоловік підійшов до вікна і почав вдивлятись у непроглядну темряву. За якийсь час він відхилився від шиби і почовгав до письмового столу. Поволі сівши на стілець, узяв папір та ручку і квапливо почав щось писати. Закінчивши, почав перечитувати написане, ворушачи пересохлими губами. Не дочитавши до кінця, чоловік пошматував аркуша й кинув дрібні клаптики паперу на підлогу. Охопивши голову руками, він тихо застогнав у німому відчаї.

Коли настав ранок, старий чоловік, який весь цей час непорушно сидів за столом, простягнув руку до газети. На розгорнутій сторінці червоним маркером був виділений якийсь номер телефону. Старий узяв слухавку переносного апарата і набрав номер.

– Це журналіст Хорхе Альдара? – запитав він хрипким невиразним голосом.

Почувши ствердну відповідь, чоловік нерішуче пожував губами, і врешті мовив:

– Ви пишете про злочини Другої світової війни, пане Альдара?

– Так, – почувся у слухавці трохи здивований голос.

– Мене звати Левон Красніцький, – вже впевненіше продовжив старий чоловік. – Якщо вам буде цікаво, я готовий розповісти про злочини під час польсько-української війни.

У слухавці запала тиша. В кімнаті було чутно лише важке дихання старого.

– Вибачте, – врешті пролунав голос журналіста. – А хіба була така війна?

– Була, – тихо і якось приречено витиснув із себе старий чоловік. – Війна у війні. Страшна війна…

– Ви, напевно, вже похилого віку, пане… Кра-сні-цкі, – після чергової паузи мовив співрозмовник старого. – Навіщо вам це?

– Не знаю, – прошепотів Левон Красніцький. – Знаю тільки, що мушу розповісти про це людям…

Літо 1939 було спекотним – і Західний Буг попід берегами помітно обмілів. Та посередині русла все ж був повноводим і стрімко плинув до далекої ще Вісли. Ближче до Устилуга, на черговому згині русла вода подекуди закручувалась у спіральні вири, у яких вона, мов у лійках, безперервно всмоктувалась у невидимі безодні. То були поганої слави круториї, про які впродовж багатьох століть волиняни склали безліч легенд, у котрих ці таємничі річкові вири подавались як місця небезпечні й містичні.

На пологому березі річки, якраз навпроти круториїв, лежали на траві двоє підлітків. На них були лише сподні[1], пошиті з домотканого полотна. Засмаглі тіла і налиті м’язи цих ще не юнаків, але вже й не дітей свідчили, що більшість часу вони проводять на вулиці і не цураються роботи.

Підлітки лежали горілиць, широко розкинувши руки, і вдивлялись у небо, яким пливли поодинокі хмаринки.

– Гляди, Левонку, – мовив той, у якого було темніше волосся, – ота хмарина схожа на вершника на коні.

– Угу, Ларку, – відгукнувся його товариш. – На улана, яких я бачив, коли минулого року їхній полк їхав через Устилуг.

– А мені на Тараса Бульбу, – заперечив Ларко. – Козак такий був, мені татусько[2] Матвій про нього розповідав.

– Ти що, бачив тих козаків? – поблажливо кинув Левонко. – А я наших уланів таки бачив.

Він спритно зіп’явся на ноги і побіг до річки.

– Давай доганяй! – крикнув Левонко і з розгону шубовснув у річку.

Ларко й собі рушив до води.

– Ларку, Ларку! – гукав Левонко, повернувши голову до берега. – Давай швидше, будемо пірнати!