Читати книгу - "Французький акцент, Анна Харламова"

   Спустившись сходами, я увійшов до кухні, і поставивши таці на столик, зрозумів, що забагато наговорив. Не треба було говорити про те, що відносини для мене це табу, але так було завжди… і це правда. Проте, зараз я відчував, що дарма зарікаюсь, я відчуваю до цієї жінки невимовне тяжіння, вона мені подобається. Проте, є найбільшою перепоною – її від’їзд. А я звідси ніколи не зможу поїхати. Ніколи.
   О, Лорен… мені шкода, що я не зможу пізнати тебе так, як мені цього хотілося б. Шкода… Шкода, chérie.
   Мені так кортіло по чомусь вдарити, але я стримав себе. Ще не вистачало налякати Лорен.
   Як заспокоїтись, як?
   Помити посуд.
   Чим я і зайнявся.
   Тарілка за тарілкою, виделка за виделкою і я майже домив все, що було на таці, коли за моєю спиною почувся голос Лорен.
   — Я готова. Пішли?
   Обернувшись, я побачив перед собою жінку, яку кортіло в цю ж саму хвилини посадити на стіл і оволодіти нею, дуже глибоко, дивлячись в прекрасні сині очі.
   — Так. — Я роздивлявся її безсоромно, а вона ніяковіла під моїм поглядом. І мені, як завжди це подобалося. На ній була гарна червона спідниця і короткий, мереживний білий топ на бретельках. Шовк її грудей,… шиї,… повні губи,… забирали мою волю. — Ти дуже гарна, але…
   — Що, але? — Лорен перелякано подивилася на мене.
   — Треба було одягти джинси.
   — Чому?
   — Бо мені сподобалося їх знімати з тебе.
   Лорен широко посміхнулась.
   — Наступного разу – одягну. — Весело промовила вона і вийшла у двері.
   О, Господи! Дай мені сил.
   Вимкнувши воду, я витер руки об рушник, і вийшов за Лорен на двір. Вона уся сяяла. Її очі та посмішка виказували, що їй добре тут… зі мною. Не уявляю, що ця жінка пережила у минулому, але я дуже хочу, щоб з цієї хвилини її обличчя завжди сяяло від щастя.
   — Тобі сподобається Люберон*. Ми трохи проїдемося, заїдемо на ринок, погуляємо містом.
   — Я вся в передчутті. — Вона закусила губу, щоб хоч якось припинити посміхатись, але не виходило. — Знаєш, Тео… я вже закохалася у ці місця. Я наче довго подорожувала і от – я вдома. Мені чесно дуже-дуже добре.
   Її слова, наче солодкий мед проникали під шкіру і розливались венами аж до серця.
   — Твоє кохання неодмінно зростатиме – обіцяю. — Я відчинив дверцята авто і допоміг сісти Лорен. Через кілька секунд я сів за кермо і ми рушили доріжками Менербу.
   Я бачив захват в очах Лорен, коли ми проїжджали села, довкола яких були виноградники, оливкові та мигдалеві дерева.
   Лорен набрала повні легені повітря і попрохала зупинитись на одній із доріжок. Вийшовши з автівки, вона знову вдихнула аромати Провансу.
   — Повітря наповнене ароматними травами та лавандою. Це казка. — Лорен знову наповнила груди чистим повітрям. — Я зачарована.
   Тріскотіння цикад та дзижчання бджіл робили свою атмосферу. Коли я їздив сам цими доріжками, я ніколи не зважав на те, як все тут романтично, бо тоді зі мною не було Лорен.
   — Я теж. — Дивлячись на неї, я знову і знову думав, як мені пощастило, що Беатріс запросила її на віллу.
   Лорен повернула голову у мій бік і знову розпашілась. Зрозумівши мій натяк, вона посміхнулась, і цмокнувши мене у щоку, знову всілась у авто. Кілька секунд, і ми знову їхали доріжками між черешневими садками, полями та знову і знову виноградниками.
   — Тео, ти живеш у Раю. — Лорен дивилася довкола і не припиняла посміхатись.
   — Згоден. — Я зупинив авто і ми вийшли на площі, де і були дива під назвою гастрономія.
   — Вау! — Лорен дивилася на жвавий потік людей, який щось куштував, швидко говорив і багато жестикулював. — Господи, усі так швидко говорять.
 Я засміявся.
  — Ну… я не тільки твій гід, але і перекладач. Пішли. — Я взяв її за руку і ми пішли між рядками ринку.
   — О, які аромати.
   Я посміхнувся одному із продавців, і взявши шматочок сиру, простягнув його до губ Лорен. Вона посміхнувшись, відкрила ротика і я поклав до нього шматочок смачного домашнього сиру.
   — Смачно?
   Лорен похитала головою.
   — Так, дуже.
   О, я б теж посмакував тобою, Лорен. Твоїм смачним ротиком.
   — Пішли. — Я стискав її пальчики в своїй руці, коли ми обходили людей і проходили до полиць зі смаколиками.
   — Що це?
   — Паштет з квіточками лаванди.
   — Що?
   — Так, те що ти почула. — Засміявся я. — Хочеш скуштувати?
   — Можна?
   Я взяв канапку з паштетом, і посміхнувшись до Лорен, чекав поки вона відкриє свого неймовірно-сексуального ротика. Лорен знову куштувала з моїх рук.
   О, Лорен… Лорен…
   — Ну як?
   Лорен знизала плечима і промовила.
   — Ну… цікаво… але тільки скуштувати.
   Ми розсміялись і пішли далі.
   — Тоді треба заїсти чимось солодким.
   — О, так.
   Ми дійшли до морозива і я запитав:
   — Яке полюбляєш?
   — Ванільне, але я бачу, що є з лавандою…
   — Експеримент з паштетом хочеш закріпити, ще й морозивом з лаванди? Впевнена? — Я ледь стримував сміх.
   — Так.
   — Лорен, любиш експерименти? Не знав, що ти така смілива жінка. — Піддражнював я її.
   — Це все Прованс. Я і сама не знала, яка я – доки не приїхала сюди.
   Я посміхнувся. Купуючи два ріжка з лавандовим морозивом, я уявляв, як буду дивитися та насолоджуватися тим, як рожевий язичок Лорен облизуватиме його.
   — Тримай.
   — Merci, Theo. — Вона посміхнулась мені і зробила те, про що я щойно мріяв. Її язичок пройшовся вершечком морозива.
   Мій «друг» миттєво зреагував на її дії. О, Лорен… Лорен… Твій би язичок на гарну справу.
   Задивившись, я посміхнувся, а потім тихо засміявся.
   — Смачно.
   — Що?
   — Запитую, чи смачно?
   — Так! Дуже!
   Я голосно ковтнув, дивлячись на найеротичніше поїдання морозива. Тримаючи її за руку, я поспішив з нею на одну із лавок. Ми сіли під великим деревом, щоб хоч якось заховатися від сонця, яке от-от зависне високо в небі. Вже було майже тридцять сім градусів, тож спека вже торкалась наших тіл.
   — Доїмо морозиво і скупимося для вечері.
   — Залюбки. А ми що не поїдемо на віллу до обіду?
   — Ні. Поїмо в одному із дуже гарних ресторанів. Ти запам’ятаєш це місце на все життя. Там гарно та дуже-е-е смачно.
   Лорен нічого не промовила. І не треба було, її посмішка говорила сама за себе. Вона задоволена та щаслива.
   Ми з’їли морозива, прогулялись містом, та скупившись на ринку, сіли у авто і поїхали до Боньє́* в ресторан La Bergerie**. Трохи більше пів години, це небагато для того, щоб з’їсти найсмачніші страви з прованськими травами. Мені кортіло, щоб Лорен відчула ту атмосферу та насолодилася, ще одним днем у Провансі і в моїй компанії.
   — Прованс – це рай. Я ж казала про це, так? — Засміялась вона.
   — Казала, але мені подобається це чути. Тому продовжуй.
   — Це – рай! О! Це ресторан, про який ти говорив?
   — Так. — Я допоміг Лорен вийти з авто і ми рушили до ресторану.
   — Яка краса. — Лорен огляділась і з захватом промовила. — Тут так гарно.
   Ми увійшли в середину ресторану і Лорен зовсім втратила дар мови. Вона від усього отримувала неймовірні емоції та насолоджувалася всім тим, що бачила навкруги. Коли ми сіли навпроти вікна, вона широко посміхнулась, побачивши панораму, яка відкривалась перед нашими очима. Біля стіни розташована піч, де чаклують кухарі-віртуози, аромат  їжі та трав, які вони самі вирощують вдаряв в ніс, і ми неабияк захотіли їсти. Замовивши страви та вино, ми з Лорен мило спілкувались та вбирали в себе атмосферу цього затишного, гостинного місця.
   Коли принесли наші страви, ми пірнули у світ під назвою «гастрономічна ейфорія». Лорен раз-за-разом, куштуючи страву, муркотіла собі під ніс, і заплющуючи очі, облизувала губи, тим самим збуджуючи мої – інші апетити.
    — Десерт?
   — О, так!
   Я задоволено посміхнувся, і покликавши офіціанта, замовив солодке та каву.
   — Тобі добре?
   — Звичайно! За останні роки, я… — вона зітхнула і на її обличчі з’явилась ніжна та з нотками суму посмішка. — Знаєш, я взагалі не пам’ятаю, чи колись почувалась ось так добре. Цим я завдячую тобі, Тео.
   — Я нічого такого не роблю.
   — Повір, - робиш. — Лорен посміхнулась коли нам принесли десерт. Узявши виделку, Лорен зачепила шматочок персикового пирога, і поклавши його до рота, застогнала.
   О, Лорен… Мій член миттєво зреагував на її солодкий стогін.
   — О, це… це… як…
   — Гастрономічний оргазм.
   Вона розплющила очі і ми зустрілись поглядами. Лорен облизала губи, і похитавши головою, промовила:
   — Так. Саме так.
   — Можна я зізнаюсь?
   — Слухаю.
   — Коли ти застогнала, я ледь не отримав справжній оргазм.
   Лорен почервоніла, але погляд не відвела.
   — Ой! — Вона мило червоніла, а я бажав лише одного, зацілувати її губи. — Невже я так голосно…
   — Ні, це почув лише я. Тебе тільки це хвилює?
   — Тео… ти ж бачиш мою реакцію, хіба вона тобі не виказує мене з головою…
   Тео голосно глитнув, і простягнувши свою руку через стіл, узяв мою і стиснувши її, промовив:
   — Лорен… я…
   — Salut, Theo*.
   Я широко посміхнувся, і встаючи, привітався зі Стефаном.
   — Salut, Stefan.
   Стефан похлопав мене по плечі, а потім, дивлячись на Лорен, промовив:
   — Oh là là**.
   — Stefan. — Я підняв брову, кажучи таким чином, що йому вона не по зубах. Стефан ще той ловелас.
——————————————  
*Люберо́н -гірський масив на півдні Франції в історичній області Прованс. Розташований на території департаментів Воклюз і Альпи Верхнього Провансу.
 *Боньє́ - фр. Bonnieux, муніципалітет у Франції, у регіоні Прованс -Альпи -Лазурний Берег, департамент Воклюз. 
*La Bergerie – ресторан прованської кухні. Відмічений гідом Мішлен.