Читати книгу - "Двічі по десять: обличчя і голоси, Іван Рябчий"

Шарлотта Ремплінґ грала Лізу в «Маленьких сімейних злочинах». Жиля грав Бернар Жиродо — чудовий актор, сценарист і театральний режисер… Авжеж, Депардьє! Спеціально для нього було написано сценарій «Вольпоне». Цей фільм ішов на каналі TF1. Мені пощастило: великі актори завжди хотіли грати в моїх п’єсах. Очевидно, мені вдаються яскраві образи…

Ви згадали театр, яким керуєте віднедавна. Це — паризький Театр на Лівому березі. Що плануєте там ставити?

З вересня 2012 року по квітень 2013 на нашій сцені йшла моя п’єса «Щоденник Анни Франк». Це — сценічна адаптація знаменитої книжки. Я цим дуже пишаюся, адже тривалий час існувала заборона на інсценізацію щоденника. А три роки тому Фонд Анни Франк, що міститься у швейцарському місті Базель, оголосив конкурс… Із драматургів вибрали мене. Перша постановка була, зрозуміло, в Амстердамі, оскільки Анна Франк — національна героїня Голландії. У нашому театрі за доволі стислий період «Щоденник Анни Франк» було зіграно 200 разів! Ще одна наша постановка — музичний спектакль «Біллі Голлідей». Сценарій писав не я (не подумайте, що забрав собі весь театр!). Але мені завжди хотілося поставити щось музичне. Адже музика — моя пристрасть.

Практично всі ваші книжки виходили також і в аудіоформаті. Скажімо, в українському перекладі вийшла збірка новел «Мрійниця з Остенде». Ця книжка існує в прекрасному аудіоваріанті у виконанні актора П’єра Ардіті. Як ви ставитеся до жанру аудіокнижок?

Обожнюю слухати різні тексти. Аудіоформат чудово підходить для моїх текстів, адже я драматург і вмію розповідати. Так, я, скоріше, оповідач, ніж романіст; практично всі мої книжки записуються відразу ж після виходу. Або великими акторами — такими, як Ардіті, — або мною. Так-так, більшість моїх книжок я начитував сам. Люблю читати вголос, кажуть, у мене це виходить. До речі, книжки я частіше слухаю, ніж читаю. Можу писати по десять-п’ятнадцять годин на добу… І очі так стомлюються після роботи, що інколи перед сном слухаю книжки. Ніби повертаюся в дитинство, коли дорослі розповідають дітям казки. Слухаю книжки й під час тривалих поїздок.

Один із найвідоміших ваших творів «Цикл про незриме» складається з кількох повістей, за якими успішно ставили п’єси в різних театрах і знімали касові кінокартини. Частково цикл перекладено українською мовою. Основне послання цих повістей — зближення релігій, вселюдське братерство. Першу повість, «Міларепу», написано понад п’ятнадцять років тому. Як, на ваш погляд, змінився за цей час наш світ?

Повість «Месьє Ібрагім і квіти Корану» написана 1998 року. Уже тоді боялися ісламу та плутали його з ісламізмом. Але такої жорстокості й такої ненависті, як тепер, не було. Моя книжка, яка розповідає про дружбу хлопчика-єврея і продавця-мусульманина, вже тоді несла послання примирення. Нині, на мій погляд, тексти «Циклу незримого» актуальніші, ніж раніше. І не тому, що текст такий хороший, а тому, що наш світ став гірший. Людей дратують розмови про ідентичність, а економічна криза цьому лише сприяє. Мої тексти гуманні. Вони пропонують альтернативу: замінити «страх Іншого» на «зацікавленість Іншим». А щоб не боятися, треба вивчати. Страх — це наслідок незнання. Я сам народився в монолітній — з духовного погляду — Франції. Ти або християнин, або не християнин… Третього варіанта не було. А тепер у Франції живе близько п’яти мільйонів мусульман. Євреї ж (а їх завжди в нас було багато) відчувають дискомфорт через таку кількість сповідників ісламу. А ще насувається хвиля буддизму. Не слід забувати і про атеїзм, що останнім часом стає войовничим. Вражає, як сучасні французи плутають світськість і атеїзм! Природно, в такій багатоликій країні не можна вимагати, щоб усі стали іудаїстами чи мусульманами. Єдине рішення — навчитися жити разом. Саме ради цього я й написав «Цикл про незриме». Він охоплює всі основні релігії світу: тибетський буддизм — у «Міларепі», суфійський іслам — у «Месьє Ібрагімі…», християнство — в «Оскарі й Рожевій дамі», іудаїзм — у «Дітях Ноя», дзен-буддизм — у «Сумо, який не мав товстіти», конфуціанство — в «Десятьох дітях, яких ніколи не було в пані Мінг». Про православ’я я ще не писав…

Чи можна сказати, що знаменита європейська толерантність, про яку в Україні багато говорять, але не завжди розуміють, — це нова релігія Європи, новий виток християнства?

Толерантність корениться не в християнстві, а в іудаїзмі. Адже саме в юдейській релігії поняття «повага до Іншого» є основним. Іудеї зобов’язані поважати інших, християни — любити. Для мене християни — це такі собі сентиментальні євреї. Гадаю, толерантність — новітня форма гуманізму. Я сам — войовничий гуманіст. Коли пишу про релігії, то пишу не як клерикал чи вірянин, а як гуманіст, і релігіями цікавлюся лише остільки, оскільки цікавлюся людьми, а не тому, що намагаюся пізнати Бога. Про Бога я, до речі, теж писав — роман «Євангеліє від Пілата», наприклад, або п’єса «Відвідувач».

Усім нам потрібен сенс, усе має набувати сенсу — любов, смерть, хвороба. А сенсом усі події та явища наділяє людина. Основні ж «постачальники» сенсу — релігії та духовні вчення. Звідси й мій інтерес до релігій. Про що думають люди? Які їхні цінності? У що вони вірять? А мета гуманізму — активна толерантність. Що ж таке толерантність? Це – прагнення уникнути можливих неприємних відчуттів при зіткненні з Іншими.

А де, на ваш погляд, міститься центр сучасного гуманізму — в Європі, Сполучених Штатах, Азії?

Схильний вважати, що гуманізм — явище суто середземноморське. Єрусалим плюс Афіни… Одночасно іудаїзм із його засадничим для людства поняттям поваги та концептуалізація цього поняття у грецькій філософії. Релігії для мене були й залишаються головним знаряддям гуманізації суспільства. Всі релігії борються проти невігластва та егоїзму. Однак я не можу сказати, що гуманізм — це те саме, що й релігія. Можна одночасно бути християнином і гуманістом — як я, але змішувати ці два поняття не варто. Гуманізм не перевершив релігії — він, радше, її світський продукт. Якщо ви запитаєте у філософа, чи існує Бог, він відповість: «Не знаю». Запитаєте у вірянина, і він скаже: «Не знаю, але вірю, що він існує». Атеїст скаже: «Не знаю, але гадаю, що ні». Проблема виникає, коли хтось каже: «Я знаю!» Так з’являється фанатизм. Себе можу визначити як християнина-агностика.

Не так давно, спілкуючись із одним американським космонавтом, я запитав його, чи вірять космонавти в Бога. І він відповів, що після польоту в космос атеїст повертається на землю вірянином…

Давно відомо: складна побудова природи наводить