Читати книгу - "Саботаж кохання"
- Жанр: Публіцистика
- Автор: Амелі Нотомб
«Саботаж кохання» — історія одного справжнього безмежного почуття, яке може народитися тільки у семилітньому сердечку — блискучий досвід проникнення в таємні куточки людської душі, розповідь, сповнена літературних алюзій вищого порядку.
Роман отримав три літературні премії, а Амелі Нотомб увійшла до когорти найбільш багатообіцяючих письменниць нового покоління.
Авторка любить провокувати, шокувати і говорити граничні відвертості. У неї японське дитинство і китайська юність. Амелі Нотомб вважає, що письменство — це продовження дитинства та засіб здихатися самотності.
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Саботаж кохання
Піді мною галопом нісся кінь, а я гарцювала на ньому серед вентиляторів.
Мені було сім років. Що могло бути приємніше, ніж коли у голові свище вітер. Чим швидше нісся кінь, тим більше кисню надходило до мозку і вивіювало те, що там осіло.
Мій бойовий кінь вискочив на площу Великого Вентилятора, яку зазвичай називають площею Тянь-ань-минь і подався ліворуч, на бульвар Хутун.
Однією рукою я тримала віжки. Друга рука віддавалась екзегезі моєї неосяжної величі і по черзі пестила то круп коня, то небо Пекіна.
Перехожі, всілякі брязкальця, віслюки і вентилятори шаленіли від моєї елегантної постави.
Жодної потреби пришпорювати коня. Китай створив його за моїм образом і подобою — це було басування на повному ходу. Така швидкість розпалювала найпотаєм-ніші пристрасті і викликала захоплення натовпу.
3 першого дня я засвоїла аксіому: все, що у місті Вентиляторів не було прекрасним, — було бридким.
А бридким, як відомо, було майже усе.
З чого одразу й неодмінно випливав висновок — красою світу була я.
Не те щоб ці шкірочка, тільце, чубчик і скелетик семирічної дівчинки могли чимось затьмарити омріяні створіння з садів Аллаха чи з гетто міжнародної комуни.
Краса світу — це була моя показна павана[1], це шпаркість мого коня, це мої коси, що полощуться мов серпанок під вітерцем вентиляторів.
Пекін пропах дитячою блювотою.
На бульварі Заселеної Потворності[2] лише цокіт копит міг заглушити відкашлювання, заборону спілкуватися з китайцями та відразливу порожнечу людських поглядів.
При під'їзді до брами кінь стишив ходу, даючи змогу вартовим засвідчити мою особу. Вартові не побачили в мені нічого підозрілішого, ніж звичайно.
Я опинилася в середині гетто Сань Лі Тхунь, де й мешкала з часів появи писемності, тобто майже впродовж двох років, перебуваючи десь у неоліті — за часів правління Банди Чотирьох[3].
«Світ — це все, що відбувається», - пише Віттгенштейн у своїх незрівнянних прозових творах.
1974 року Пекін ще не відбувся: краще описати ситуацію я не змогла б.
У мої сім років Віттгенштейн не був улюбленим автором. Та ще до цього силогізму мої очі дійшли висновку, що Пекін мав дуже мало спільного з рештою світу.
Я до нього блискуче пристосовувалась: мала коня, а у мою голову біологічно було закладено щупальцеву аерофагію.
У мене було все. Я була нескінченною епопеєю. Спорідненість я відчувала лише з Великою Китайською Стіною — єдиним творінням людини, яке видно аж із Місяця. Вона, принаймні, ставилась з повагою до моєї значущості. Вона не обмежувала уяву, а спокушала сягнути у безмежність.
Щоранку мене зачісувала рабиня.
Вона не здогадувалась про те, що вона моя рабиня. Вважала себе китаянкою. Але насправді національності вона не мала, оскільки була моєю рабинею.
Раніше я жила в Японії, де для мене знаходили найкращих рабинь. У Китаї якість рабинь залишала бажати кращого.
У Японії, коли мені було чотири роки, я мала безмежно віддану моїй особі рабиню. Незрідка вона падала ниць біля моїх ніг. І це було чудово.
Пекінській рабині були невідомі подібні звичаї. Вона починала ранок з розчісування мого довгого волосся і бралася за це, як звірюка. Від болю я волала не своїм голосом і подумки присуджувала їй силу-силенну батогів. Потім вона заплітала одну або дві чудові кіски з тією давньою майстерністю плетіння, до якої Культурна революція не внесла жодних змін. Я б воліла, щоб вона заплітала мені одну косу: мені здавалось, що особі мого рангу це більше пасувало.
Китаянку звали Чже. Це ім'я я одразу ж оцінила як неприйнятне і повідомила їй, що зватиму її ім'ям моєї японської рабині. Прекрасне ім'я! Вона обдарувала мене приголомшеним поглядом і продовжувала зватися Чже. Відтак я затямила, що у політиці цієї країни було щось гниле.
Є країни, які впливають, як наркотики. Китай і є саме такою країною. У нього дивовижна сила робити претензійними усіх, хто туди приїздить, і навіть тих, хто розказує про Китай.
Претензійність спонукає писати. Звідси й неймовірна кількість книжок про Китай. На кшталт країни, яка надихнула на їх написання, ці твори або найкраще (С. Ле, В. Сегален, П. Клодель), або найгірше в доробках.
Не була винятком з цього правила і я.
Китай і мене зробив надзвичайно претензійною.
Проте у мене є виправдання, яке мало хто з дешевеньких сіноманів міг би мати — мені було п'ять років, коли я сюди прибула, і вісім, коли звідси виїхала.
Чудово пригадую той день, коли мені повідомили, що я житиму в Китаї. Мені було без малого
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Саботаж кохання», після закриття браузера.