Читати книгу - "Україна-Європа"
- Жанр: Публіцистика / Сучасна проза
- Автор: Лада Лузіна
Рік тому, коли Видавництво «Фоліо» презентувало на Львівському Форумі Видавців антологію «Україна очима письменників», ми оголосили про наступний проект – антологію «Україна-Європа». Ми жили в зовсім іншій країні, ніж живемо зараз. За цей рік країна пройшла нескінченно довгий шлях – від досить ситої і стабільної авторитарної держави з негативним економічним прогнозом, що поступово віддаляється від усе ще очікуваного європейського шляху, до країни, яка пережила тримісячну мирну революцію з трагічним, але переможним фіналом, втрату частини своєї території, піврічну війну на Сході, яка стала частиною плати за те, що народ відстояв європейський вектор. Зараз у нас абсолютно інша країна. Й інший народ.Письменники, твори яких увійшли до антології, визначають обличчя нашої літератури. І це обличчя повернуто до Європи. В оповіданнях та уривках з іще не виданих романів – тема європейського минулого та майбутнього України. Тут же і трагічна сучасність – в антології є і складні міжнаціональні стосунки на території нашої країни, і тема Майдана, і навіть збитий Боїнг.
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Україна-Європа
Олександр Красовицький,
генеральний директор видавництва «Фоліо»
Рік тому, коли видавництво «Фоліо» презентувало на Львівському Форумі Видавців антологію «Україна очима письменників», ми оголосили про наступний проект – антологію «Україна-Європа». Ми жили в зовсім іншій країні, ніж живемо зараз. За цей рік країна пройшла нескінченно довгий шлях: від досить ситої і стабільної авторитарної держави з негативним економічним прогнозом, що поступово віддаляється від усе ще очікуваного європейського шляху, до країни, яка пережила тримісячну мирну революцію з трагічним, але переможним фіналом, втрату частини своєї території, піврічну війну на Сході, яка стала частиною плати за те, що народ відстояв європейський вектор. Упевнений у тому, що цей вектор був обраний правильно, що у країни немає альтернативи йому, однак нас попереду ще чекає багато випробувань. Зараз у нас абсолютно інша країна. Й інший народ. Патріотизм, згуртованість, волонтерство та благодійність, взаємодопомога і відкритість один до одного – ось тільки частка того, що проявилося у сонній до цього часу країні.
Письменники, твори яких увійшли до антології, визначають обличчя нашої літератури. Напевно, читачі недорахуються кількох важливих для себе імен, зате відкриють нові, раніше ще невідомі.
У книзі всього один поетичний твір. І він відкриває видання. Киянка Анастасія Дмитрук стала відома всій країні саме на хвилі трагічних подій цього року. За нею – севастополець Платон Беседін з оповіданням «Полюса» про Антимайдан та його мешканців. Такі ж полюси – у повісті Юрія Сороки, але погляд цілком інший. Так вийшло, що і в кінці книги актуальне і злободенне оповідання Андрія Цаплієнка про збитий Боїнг. До книги увійшли уривки з іще не виданих романів Юрія Винничука, Галини Вдовиченко та Андрія Куркова, героями їх стали французи, поляки та литовці. Ми не могли не включити в цю книгу два уривки про міжнаціональні відносини в Буковині та Прикарпатті: трагічний – з роману Марії Матіос та ліричний (але трагічний у романі) – з книги Романа Іваничука «Торговиця».
І – найнесподіваніше оповідання у книзі – Марини та Сергія Дяченків. «День Виборів». І повсталий з попелу Фенікс – наша Україна.
Анастасія Дмитрук
Небо падає!
Небо падає. Не мовчи,
мільйони нас, ми спіймаєм.
Скільки вистачить сил – кричи.
Нехай кожен у світі знає:
в Україні страшна біда,
земля рідна реве від болю.
Почалася кривава війна,
Україна стає до бою.
Україну мою рятуй!
Хто б не був ти на цьому світі.
Від падлючих сусідських куль
в сиру землю лягають діти.
Світе, милий, допоможи,
об'єднай свою дужу силу,
Батьківщину нам збережи!
Україну навік єдину.
Небо падає. Не мовчи,
мільйони нас, ми спіймаєм.
Скільки вистачить сил – кричи,
нехай кожен у світі знає.
© А. Дмитрук, 2014
Платон Беседин
Полюса
Памяти разделенных
1
– Eхать так, за спасибо, – вытирает капли пота со лба узкоглазый, похожий на якута Орлов, – это ты не дури! Хотя смотри сам, конечно. Ну, давай, взяли…
Вцепившись в хромированную сталь ручек, тащим трансформатор по сырому, зябкому коридору, стены которого – в фотографиях сотрудников и деталей, чинных, безжизненных. Для транспортировки существует тележка, но мы ее не нашли, и прем конструкцию на себе, зарабатывая межпозвоночные грыжи. О них так любит напоминать лысый Засоба с татуировкой «Адлер 73» на левом плече.
Ломит поясницу, и когда мы затаскиваем трансформатор по узкой лестнице вверх, стараясь не задевать стен, усталость от физического напряжения переходит в яростное желание быстрее прекратить эти почти сизифовы муки, и я думаю, что ехать надо: за деньги или без них.
На перекуре, смоля красный «Бонд» в затхлой подсобке, набираю Вениамина Степановича:
– Алло, это Межуев… да, он самый…
Голос в трубке до омерзения энергичный, бодрый, не сочетающийся с плесенью стен и тусклостью люминесцентных ламп:
– Наконец-то! Решился?
– Ага.
Тушу окурок о ребристую банку, приспособленную под пепельницу.
– Вот и хорошо. Напоминаю, выезд завтра. Сбор у Вечного огня.
На следующий день ворочаю мысли тяжко, будто мешки. Но на месте сбора почувствовал себя увереннее.
У автобусов, припаркованных рядом с сердитым зданием администрации, толпятся люди, шарахающиеся от гималайских кедров, под которыми, благодаря щедрым подачкам сердобольных пенсионеров, обитают наглые кошки, чей дух так чудовищно стоек, как бы ни завывал крылатый севастопольский ветер, приносящий с моря запах водорослей и мазута.
– Межуев! – Вениамин Степанович одет в армейскую форму без нашивок, с георгиевской ленточкой на груди. Огрызком бледно-зеленого карандаша он делает пометки в блокноте «Партии регионов». – Тебе сюда!
На лоснящемся боку пирожковидного автобуса – красная надпись «El diablo». Люди внутри, и правда, чем-то смахивают на бесят. Они ругаются, суетятся и возбуждают друг в друге страсти.
– Валера, – протягивает руку бритоголовый парень с голубоватым, словно карандашом чиркнули, шрамом на правом виске. Будет моим соседом. Ладонь у него – вся в наростах и шишках: изнутри – мозоли, снаружи – черные бугорки. Жму, преодолевая брезгливость. – Вместе, значится, за Русь будем!
– Да, конечно, – жалею, что выбрал это место в автобусе.
– Американцы, сволочи, что творят!
Вообще, когда Валера говорит не о политике, то изъясняется просто, топорно даже, напоминая трудного подростка, пересказывающего как всегда не выученный урок, обрывки которого он услышал в курилке.
Его биография укладывается в десяток минут. Родился на Прэксе, рос без отца. Бултыхался в «фазанке», шарахался по конторам. Сейчас у Арсена, в автосервисе. Арсен татарин, но в порядке мужик. Жена его сильно ебкая, а своя – нет. Откуда только спиногрызы нарисовались?
Он сообщает это примитивным, уличным языком, но переключаясь на Януковича, Евромайдан или Путина, превращается в журналиста газеты «Русичи».
– Слыхал, что Тягнибок сказал? Русских через одного вешать!
– Сказал, да?
– Я тебе отвечаю! – Валера, ему бы в сериалах на «НТВ» сниматься, трясет кулаком. Пальцы у него – в крестах и звездах. Видимо, какую-то часть своей биографии он все-таки опустил. – А Янык молчит, бля! Путин бы майдаунов за пять минут разогнал!
Когда автобус трогается, Валера достает
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Україна-Європа», після закриття браузера.
