Читати книгу - "Двічі по десять: обличчя і голоси, Іван Рябчий"

Іван Рябчій

ДВІЧІ ПО ДЕСЯТЬ: ОБЛИЧЧЯ І ГОЛОСИ 

I. Тамтешні

Ausculta et perpende

Амелі Нотомб

Небезпечно, спираючись лише на успіх, уважати, буцім ти зробив щось таке, чого не можуть повторити інші

Amélie Nothomb

Амелі Нотомб народилася 1966 р. в Еттербеку, комуні Брюсселя. Еттербек — один із мальов­ничих районів бельгійської столиці; тут чимало парків, культурних центрів, музеїв та бібліотек. Серед тих, хто народився тут, — літературознавець Антуан Компаньйон, співаки Стромае та Лара Фаб’ян, малювальник коміксів Андре Франкен, політик Герман ван Ромпей, письменники Франсуа Веєрґанс і Жан-Батіст Баронян.

Родина Амелі — одна з найшляхетніших сімей Бельгії. Її батько, барон Патрік Нотомб — визнач­ний дипломат (Бельгія взагалі славиться своїми дипломатами, а ще — негоціантами), служив у Японії, Китаї, США, Бірмі та Бангладеш. Дитинство Амелі минуло в Японії — і ця країна присутня у кількох її романах («Саботаж кохання», 1993; «Метафізика труб», 2000; «Біографія голоду», 2004; «Ні від Єви, ні від Адама», 2007). Повернувшись до Бельгії вже сформованим підлітком, Амелі навчалася на відділенні романської філології у Вільному університеті Брюсселя — одному з найкращих навчальних закладів Європи і світу.

Письменницьку кар’єру розпочала в 1992 р., відтоді методично видає по роману щороку у видавництві «Albin Michel». Вона спромоглася створити навколо себе легенду — неодмінний капелюшок, загадковий замок у Бельгії, стан «вагітності» романами; журналісти не раз вели інформаційні кампанії проти неї та видавництва, звинувачуючи в надміру фальшивій біографії. В Амелі — величезна армія читачів, які спілкуються з нею за допомогою листів, адже комп’ютери письменниця терпіти не може.

Вулиця математика Гюйгенса в Парижі. 14-й округ. Поруч — Монпарнаський цвинтар. Ніщо не нагадує про похмуре сусідство. Респектабельний квартал. Неподалік — ліцей, тому у сквері повно дітлахів. Типовий паризький завулок, османівський будинок, який зазнав метаморфоз фасадизму, себто докорінної модернізації інтер’єру зі збереженням старовинного фасаду. Заходжу — справді, всередині все надсучасне, хром, скло, пластик, але при цьому пишні мармурові сходи ведуть із rez de chaussée (першого поверху) нагору. «Певно, зараз і мені доведеться пнутися ними туди, до неї, до зірки», — думаю я. Відчуття змішані. Я вперше в центральному офісі одного з провідних видавництв Франції — «Albin Michel», головного конкурента «Gallimard».

Довго чекати не доводиться. Леа Тевено — агент Амелі — проводить мене досередини, і я бачу щось на кшталт внутрішнього дворика, два поверхи якого складаються з численних дверей. «Це кабінети наших авторів», — з гордістю каже Леа, і я спершу не розумію, про що йдеться. Автори мають свої кабінети у видавництвах?! Навіщо?

Кабінет Амелі — перший, одразу під сходами, більше подібний до комірчини Гаррі Поттера, ніж до офісу найтиражнішої письменниці Франції. Вона виходить назустріч — без звичного гриму (тепер зрозуміло, чому робити світлини у приміщенні видавництва заборонено), без капелюшка, в довгій чорній сукні східного крою (щось середнє між кімоно і нашою вишиванкою); сукня дуже личить до її чорних, як смола, кіс. Амелі усміхається — і я розумію, що вже майже закоханий у цю жінку. У неї манлива тепла аура. «Справді, в ній більше японського, ніж французького чи бельгійського», — думаю я.

Заходимо до кабінету. Він завалений листами. Є лише два стільці, столик, полички з листами, поштівки, пришпилені до стін, — і все. Вона тут працює?! Звісно ж, ні. В Амелі є помешкання в Парижі та Брюсселі, де вона, мов анахорет, відмовляючись від їжі, творить свої романи. Принаймні вона сама так каже.

Приємнішу у спілкуванні письменницю годі зустріти. Попри давнину і шляхетність роду, навіть натяку на пиху немає. Я йду, затиснувши під пахвою роман із автографом — «Форма життя»; це – чудова історія про солдата в Іраку, який страждав на ожиріння. Як завжди — 150 сторінок, не більше. Роман з’явився завдяки її несподіваному листуванню з одним американським вояком.

Відтоді я — серед тих, хто листується з Амелі Нотомб. Виявляється, це так просто — листуватись із зіркою…

Література для мене — захисна реакція…

Амелі, двадцять один рік тому вийшов ваш перший роман «Гігієна вбивці», який став першим значним успіхом. Він повністю складався з діалогів. А по семи роках за романом зняли фільм… Після цього ви стали зіркою, і впродовж усіх цих років ваш статус — незмінний. Вас усі знають на око, ім’я на слуху. Але письменник — професія камерна, що вимагає зосередження. Як живеться письменниці-зірці?

На щастя, зіркою я себе не вважаю. Зізнаюся: мені було би дуже незручно відчувати себе знаменитістю. Я людина проста. Так, мої книжки — успішні, але успіх для мене — це насамперед задоволення. І річ не в тім, що я ним упиваюся, просто радію від усвідомлення того, що мене читають. Небезпечно, спираючись лише на успіх, уважати, буцім ти зробив щось таке, чого не можуть повторити інші. Я по можливості намагаюсь уникати «зірковості»: веду звичний спосіб життя, їжджу в метро, ходжу по крамницях, мию посуд. Я не самохвалка.

Ваші романи популярні в усьому світі — від Японії до Сполучених Штатів. Якою письменницею ви себе відчуваєте: французькою, європейською чи світовою?

По правді, відповідати на це питання маю не я, а критики й журналісти — скажімо, Ви. Що ж до мене, то — комусь, безперечно, це видається дуже вузьким поглядом — я вважаю, що працюю для бельгійської літератури. Звісно, це не має значення — бельгійська література чи не бельгійська, головне — хто, де і як її читає, але, якщо вже класифікувати, то я волію бути бельгійською письменницею. Чому? Мої тексти доволі розпливчасті, а Бельгія — країна сюрреалізму. Всі знають сюрреалістів французьких, але в дійсності найбільше їх було в Бельгії. А в тому, що пишу я, сюрреалізму достатньо. А ще в бельгійській літературі був такий напрям «містичний реалізм». Він і досі дається взнаки.

Дати визначення бельгійської іден­ти­ч­ності доволі скла­д­но: вона, як на мене, є туманною. Сюди слід додати розмаїття активних культурних шарів. Усе це — частина моїх текстів, саме тому, на мій погляд, я працюю саме для бельгійської літератури.

Але видаєтесь у Франції…

Кілька моїх книжок виходило і в Бельгії…

Це скоріше виняток. Як вашу творчість сприймають там?

На жаль, успішна я ніяк не в Бельгії. У бельгійців забагато комплексів, вони не впевнені у собі. Щоби там повірили в талант письменника чи художника, спершу він має здобути визнання в сусідній впливовій державі — Франції. В моєму